Борис Акунін - Алтин-толобас

Утримає друга, що вскочив у халепу, хоча б навіть силоміць утримає. Замкне в номер з меблями червоного дерева й навернутим комп'ютером — церемонитися не буде. Допускати цього не можна.

Найефективніше спрацьовують найпростіші хитрощі. Ніколас згадав, як спритно він утік від містера Пампкіна, великодосвідченого радника з безпеки.

— Так, нудить, — сказав магістр, рвонув комір сорочки. Підвівся, навмисно похитнувся (валізку тримав у руці). — Недобре. В мене буває — напади алергії. Я до туалету.

— А кейс тобі навіщо?

— Там таблетки, — збрехав Ніколас. — Зараз прийму, і пройде.

Для правдоподібності блейзер довелося залишити на стільці. Там, у внутрішній кишені, паспорт. Навіщо йому тепер паспорт? От гаманець у кишені штанів — це добре.

Вийшов у коридор. Збіг униз сходами. Із ресторану доносилися протяжні звуки пісні «По диким степям Забайкалья». Співали два голоси — один усе той же хриплуватий, чоловічий; другий мелодійний, жіночий. Красиво виводили, та зараз було не до пісень.

Помахати рукою Зінулі, всміхнутися. Швейцарові тицьнути папірця. Все!

Ніч. Виявляється, вже ніч.

От так Ніколас, от так спритник, усіх перехитрив — як Колобок. І від діда втік, і від баби втік.

Як похолодало. Марш-марш! Подалі від «Кабака».

По ди-ких сте-пах Забай-калля! Лівою, лівою! Раз-два!

ДОДАТОК:

Лімерик, складений нетверезим Н. Фандоріним увечері 15 червня, під час утечі з «Кабака»:

Пройдисвіт і спритний каналія,

А також брехун досконалий я.

Одна лиш відрада

Брести до упаду

По диких степах Забайкалля.

Розділ десятий

Дім на тринадцять вікон. Чарівні властивості кістки єдинорога. Корнеліусу стають відомими нові слова. Таємниця Філософського Каменя. Чужі розмови. Іван Артамонович розповідає казку. Негарно вийшло.

Сержант Олафсон заслужив бочонок пива, мушкетери Салтиков і Лютцен — по штофу горілки. За те, що швидко бігають, — так оголосив їм капітан фон Дорн, трохи віддихавшись і повернувшись од небесних турбот до земних.

За врятування від неминучої загибелі можна б дати й куди більшу нагороду, та треба було оберігати командирську честь. Коли з-за рогу церкви із залізним брязкотом вибігли троє солдатів, страшного татя в клобуці наче Божим вітром здуло. Щойно був тут, уже й кинджал заніс, а наступної миті розтав у темряві, навіть сніг не скрипнув. Солдати розбійника й зовсім не розгледіли — тільки ротного начальника, що крекчучи підводився з землі. Не розгледіли — й добре. Нічого їм дивитись, як нічний бандит їхнього капітана ногами топче.

Адам Вальзер — той, звичайно, все бачив, але базікати не став. Та до нього від пережитого страху й мова повернулася не зразу, а лише значно пізніше, коли в караульній улили йому в рот чарку горілки.

— Я сердечно вдячний вам, пане капітан фон Дорн, за порятунок. — Аптекар схопив Корнеліуса за руку — потиснути, але замість цього, схлипнувши, поліз із цілуванням, і раз-таки цмокнув у кісточки пальців, перш ніж капітан відсмикнув кисть. — Я старий, слабий чоловік. Мене так легко вбити! І всі знання, всі таємниці, котрими я володію, назавжди зникнуть. Мій розум згасне. О, яка це була б утрата!

Фон Дорн слухав упіввуха, стурбований зовсім іншою втратою. З кишенькового дзеркальця на безутішного капітана вищирявся дірявий рот. І це на все життя! Не кажучи вже про те, що єдину перевагу перед блискучим князем Галицьким безповоротно втрачено. Тепер ніколи більше не всміхнешся дамам, не свиснеш у чотири пальці, не відірвеш із хрускотом шмат од смаженої баранячої ноги… Чорт би його побрав, цього лікаря-аптекаря з його виявленням почуттів, ліпше б його прирізали там, у провулку!

— Я дам вам шолдатіф. Проведуть додому, — буркнув Корнеліус і мало не застогнав: він іще й шепелявив!

— Любий, дорогоцінний пане фон Дорн, — переполошився Вальзер. — А чи не могли б ви провести мене самі? У… у мене є до вас одна вельми важлива розмова. Щонайцікавіша розмова, запевняю вас!

При всьому бажанні Корнеліус не міг собі уявити, яка цікава розмова буде в нього із цією старою печерицею. Про клістирні трубки? Про вчені трактати?

— Ні. Служба, — коротко, щоб не шепелявити, відрізав капітан. Чорт! «Шлужба»!

Раптом тон аптекаря змінився, з благального зробився скрадливим.

— Киньте ви милуватися на осколки зубів. Я вставлю вам нові зуби, біліші від попередніх! І зовсім безкоштовно. В мене лишився шматочок кістки африканського єдинорога, беріг для найвищих осіб, але для вас не пожалію.

Капітан так і сіпнувся:

— Зуби можна вставити? Ви не жартуєте?

— Ну звичайно, можна! Я нажив тут, у Московії, трохи багатства, роблячи чудові штучні зуби для заможних міщанок — із моржевої та слонової кістки, а особливим модницям навіть із шліфованих перлин.

Від несподівано розчинених обріїв Корнеліус просвітлів і лицем, і душею.

— Із перлин — це прекрасно! Я теж хочу із перлин!

Вальзер поморщився:

— Єдиноріг значно ліпший. Що перлини? За рік-два розкришаться, а ріг риносероса слугуватиме вам до смерті. Й не забувайте, що писали стародавні люди про магічні властивості єдинорога. Його кістка приносить удачу, оберігає від хвороби, а головне — причаровує жіночі серця.

Аптекар хитро підморгнув, і капітан одразу ж здався:

— Ага, єдиноріг — це те, що мені треба. Ну, що ви сидите? Вставайте, ходімо! Так тому й бути, я проведу вас. Коли ви мені виготовите нові зуби?

— Якщо ваша ласка, зараз же, під час розмови. Я видалю корені, зроблю зліпок, виточу нові зуби і вставлю. Кусати ними антонівські яблука ви, звичайно, не зможете, але всміхатися дівчатам — скільки завгодно.

Біс із ними, з антонівськими яблуками. Корнеліус куштував — кислятина.

Іти виявилося далеко — за стіну Білого Города, за Скородомський земляний вал, але не на Кукуй, де мешкали всі іноземці, а в звичайну російську слободу.

— Не дивуйтеся, — сказав Вальзер, ледве встигаючи за широкою ходою капітана. — Приїхавши до Московії, я передовсім перехрестився в місцеву віру, і через те можу селитися, де побажаю. Мені там спокійніше, ніхто із співвітчизників не суне свого носа в мої справи.

Корнеліус був приголомшений. Ренегат! Віровідступник! А з виду такий гарний, душевний дідок.

— Покороблені? — посміхнувся Адам Вальзер. — Даремно. Я цим дурницям значення не надаю. Бог у людини один — розум. Решта — пусті забобони.

— Любов Христова забобони? — не витримав фон Дорн. — Божі заповіді? Спасіння душі?

Не встрявав би у богословську