Борис Акунін - Алтин-толобас

суперечку, та занадто вже легко відмахнувся аптекар од Ісусової віри. Вальзер охоче відповів:

— Забобони — гадати, що від того, як ти молишся чи хрестишся, залежить спасіння душі. Душу — а я розумію під цим словом розум і мораль — спасти можна, тільки роблячи добро іншим людям. От вам і буде любов, от вам і будуть Мойсеєві заповіді. Що з того, якщо я до церкви не ходжу і чортів не боюся? Зате, мій хоробрий пане фон Дорн, я безкоштовно лікую бідних і сиротам бездомним у шматкові хліба не відмовляю. В мене біля воріт завжди ящик із черствим хлібом виставлено.

— Чому з черствим? — здивувався Корнеліус.

— Навмисно. Хто ситий, не візьме, а хто по-справжньому голодний, тому й черствий окраєць радість.

Потім ішли мовчки. Фон Дорн розмірковував про почуте. Судження гера Вальзера при всій єретичності здавалися вірними. І справді, що за радість Господу від людини, яка тисячу разів на день кладе на себе хрест, а ближніх тиранить і мучить? Хіба мало довкола таких святош? Ні, ти будь добрим і милосердним до людей, а що там між тобою й Богом — нікого не обходить. Так і старший брат Андреас говорив, Божий чоловік.

Мабуть, Корнеліус уже не жалкував, що вплутався через маленького аптекаря в непотрібну бійку — тим паче що замість утрачених зубів незабаром будуть нові, чарівні.

Посеред темної вулиці, що складалася суціль із глухих парканів, аптекар зупинився й показав:

— Он, бачите дах? Це і є мій дім. — Хихикнув, поправив укриті памороззю окуляри. — Нічого особливого не примічаєте?

Фон Дорн подивився. Дощаний паркан у півтора людських зрости, над ним досить великий рублений дім зі спадистим дахом. Темні вікна. Нічого особливого, довкола точно такі ж будинки.

— Вікна порахуйте.

Порахувавши вузькі прямокутники, Корнеліус мимоволі перехрестився. Чортова дюжина!

— Це навіщо? — запитав упівголоса.

Вальзер відімкнув ключем хитрий замок на хвіртці, пропустив капітана вперед.

— І на першому, кам'яному поверсі теж тринадцять. Чудово придумано! Мене й так серед тутешніх мешканців чаклуном вважають — як же, німець, лікар, травник. А тринадцять віконець мене ліпше всіляких сторожових псів і вартівників охороняють. Злодії стороною обходять, бояться.

Він вдоволено засміявся, зачинив хвіртку на засув.

— Слуг у мене тепер нема. Було двоє хлопців, та лишилися там, на снігу лежати, — гірко зітхнув Вальзер. — Дурні були, тільки їм жерти і спати, а все одно жаль. Один приблудний, а в другого мати старенька на посаді. Дам їй грошей, на похорон і на прожиття. Тепер нових охоронців нелегко буде найняти. Вся надія на вас, гер капітан.

До чого він це сказав, Корнеліус не зрозумів і не розпитував. Хотілося, щоб аптекар, він же лікар, по-швидше зайнявся зубами.

Дім стояв на білому кам'яному підвалі, що був до половини заглибленим у ґрунт і майже зливався із засніженою землею. Спустившись на три сходинки, Вальзер відчинив ковані дверцята й цього разу ввійшов першим.

— Обережніше, гер капітан! — пролунав із темряви його голос. — Не налякайтесь!

Та було пізно. Корнеліус зробив крок уперед, підніс ліхтар і закам'янів: із мороку на нього витріщався чорними очницями людський скелет.

— Це для анатомічних занять, — пояснив Вальзер, який уже встиг запалити свічку. — Його, як і мене, звати Адам. Я тримаю його в сінях для додаткового захисту від злодіїв — раптом хтось із найодчайдушніших не злякається чортової дюжини або, скажімо, не вміє рахувати до тринадцяти. Заходьте, будь ласка.

Він запалив іще декілька свічок, і тепер можна було розгледіти простору кімнату, що займала, мабуть більшу частину підвалу. Дивовиж тут було предосить, одна страшніша за іншу.

На стіні, над схемою людського черева, висіла величезна черепаха з полірованим панцером. Ліворуч — величезна зубата ящірка (крокодил, здогадався Корнеліус). На полицях стояли жовті людські черепи та скляні банки, де в прозорій рідині плавали шматки тельбухів — треба гадати, теж людських. Повсюдно на мотузках було розвішано пучки сухої трави, низки грибів, якісь корінці. Ні ікони, ні розп'яття Корнеліус не виявив, хоча навмисне оглянув усі кутки.

— Тут у мене і приймальний покій, і аптека, — пояснював господар, установлюючи між чотирьох канделябрів чудний стілець — із ремінцями на підлокітниках.

— Це навіщо? — сторожко поглянув фон Дорн на тортурного вигляду сидіння.

— Щоб мої пацієнтки не билися й не смикалися, — сказав Вальзер. — Але вас я, звичайно, прив'язувати не буду. Для мужнього воїна, як і для філософа, біль — дрібниці, що не заслуговують на увагу. Простий свербіж потривожених нервів. Сідайте і відкрийте ширше рота. Чудово!

Корнеліус приготувався терпіти, але пальці лікаря були спритними та обережними — не чіпали, а ковзали, не мучили, а лоскотали.

— Дуже добре. Удар був таким сильним, що обидва корені розхитано. Я легко їх висмикну… Які чудові білі зуби — ніби в молодого лева. О, ви справжній герой! Знаєте, я людина боязка, я не розумію природи безстрашності. Хоробрі люди так легко й нерозважливо ризикують своїм життям, зовсім не думаючи про наслідки! Адже найменша помилка — і все. Морок, небуття, всьому кінець. Дев'ять місяців у материнській утробі, довге і важке дорослішання, щасливе врятування від сили-силенної хвороб і небезпек — і все це розтоптано, перекреслено через один нерозумний крок. Гине цілий світ, що даний людині у відчуттях і роботі розуму! Адже помреш — і не дізнаєшся, що буде завтра, через рік, через десять років. Ніколи більше не побачиш весняного ранку, осіннього вечора, трав'янистих луків, які стелються під вітром! Які ви непробачно, злочинно дурні, панове сміливці! Та все ж я в захопленні від вашої дурості. Вона прекрасна, ця відчайдушність, із котрою людина через примху, дурницю, вигадку відмовляється від усіх дарів життя і самого буття! Воістину лише цар всесвіту здатний на таке марнотратство! Ширше рота, ширше!

Корнеліус мугикнув, бо лікар несподівано вхопив його чимось залізним — здалося, що просто за щелепу — і потягнув.

— Один вийнято. Р-раз! Ось і другий. Прополощіть рота горілкою й виплюньте в миску.

Як слід поганявши між щоками добрячий ковток горілки, випльовувати її капітан, звичайно, не збирався — проковтнув і зразу ж потягнувся до пляшки випити ще, та Вальзер не дав.

— Досить. Я хочу, щоб ви слухали мене з ясним розумом. Я збираюся повідомити вам щось таке, що змінить усе ваше життя.

Аптекар схвильовано поправив окуляри, запитливо подивився фон Дорну в вічі.

— Маю надію, змінить на краще? — пожартував той.

Вальзер замислився.

— Перш ніж я відповім на це запитання, скажіть, гер капітан, чи є у вашому житті яка-небудь велика таємниця, котру ви намагаєтеся розгадати?

— Велика? Дякувати Богові,