Артем Чапай - Понаїхали

вирватись iз кола на пряму. А потiм прочитав про в'язкiсть пiдлiткового мислення на прикладi пiдлiткових щоденникiв Достоєвського.

Ну, добре.

А вона. Чому вона це зробила? В'язкiсть, неможливiсть видряпатись iз трясовини своїх думок, зробити вiдцентрове зусилля й вирватися з замкненого кола на пряму, геть вiд думок про безвихiдь? Чи є в тому, що вона зробила, моя провина. Не екзистенцiйна, пряма. Чи мiг я змiнити щось, якби пересилив свiй сором. Чи залишилася б Уляна через мене, попри батькiв.

Вiн намагався зрозумiти. I не мiг.

Вiн продовжував читати, щоб оглушити себе потоками чужих думок. З Уляною вiн не розбереться все життя. Але зараз уже вирiшив, що долати себе треба. Минулого не змiниш, провина залишається. Майбутнє змiнити ще можна.

— Ало, тату, — Володя кiлька хвилин перед тим репетирував недбалий тон, але в результатi все одно голос здригнувся: — Нас тут з урокiв вiдпустили. Не хочеш у центр сходити?

Тато засмiявся в трубку. Смiх здався Володi неприродним, як щойно його думка про разом сходити в центр.

— Який центр? Там така дюдя. Приходь додому, — пауза. — В шахи пограємо, — знову пауза. Смiх: — Картоплi насмажу. Оригiнально?

— Так, — хихикнув Володя.

— Ти через скiльки будеш?

Пауза.

— Через годину.

Володя поблукав листопадовим парком. Залiз у купу листя, однак воно виявилося гниле й вогке. Не шарудiло. Промочив ноги. Глянув на екран мобiльного. Ще сорок хвилин. Вiн зiтхнув i пiшов у бiк дому.

Дверi привiдчиненi.

Коли Володя зайшов, з кухнi шкварчало, а в хатi було чисто прибрано. Щойно вимитий паркет у передпокої. Страшно ступати мокрими черевиками. Володя роззувся, стоячи на ганчiрцi пiд дверима. Поставив черевики на кiлька старих газет, якi взяв з верхньої полицi. З пiдошов на папiр стiкала вода. Папiр на очах посiрiв. Володя роздер ще з десяток газет, аби запхати всередину мокрих черевикiв.

Батько вийшов до нього:

— О, ти вже? Ноги промочив? А ти хотiв у таку погоду в центр.

Володя не дивився йому в очi. Все-таки по мобiльному легше. Але краще перебути це, нiж далi з бабусею й дiдом, якi обговорюють батька за спиною, якi впливають на маму, щоб за iталiйськi грошi почала, вони вже придивилися дiлянку на Сакко i Ванцеттi, будувати хату — для кого?! — якi жалiють Володю в очi й позаочi.

Коли Володя сказав бабусi, що хоче переселитися назад до батька, бабуся образилась. Вона не розумiє. Їй не скажеш. Що смажена картопля та яєчня щодня, але мовчки — кращi за пирiжки з тiстечками, але пiд моралi й обговорення твоїх батькiв.

I з татом можна говорити. Про все. Ну, в сенсi, про все iнтелектуальне.

Володя з нiжнiстю згадав, як у дитинствi, ще коли мама була тут, коли ще тато не з'їздив в Америку, вони удвох iз татом сидiли на балконi й чистили насiннєву цибулю з городу, й мiркували про те, чи, теоретично, потрапить до раю атеїст у випадку, якщо б-г усе-таки є i рай усе-таки є, а гiпотетичний атеїст, хоч у б-га не вiрить, усе-таки хороша людина. Тато вважав, що потрапить. А якщо нi — то краще не треба, з таким б-гом.

На балконi тодi було тепло, бо балкон був з сонячного боку. Лушпиння цибулi сухо шарудiло. Пучки пальцiв, якщо пiднести їх до носа, приємно пахли. Лушпинням. I трохи пилом.

— Ти що там, завис? — засмiявся тато.

— Та набиваю черевики газетами.

— Постав пiд батарею.

— Ага. Тiльки хай стечуть.

Володя пiшов на кухню. Картопля ще навiть не пахла. Сира.

Фiгури на маленькiй шаховiй дошцi вже розставленi.

— Сiдай. Поки досмажиться, чухну тебе.

Володя сiв.

Йому випали бiлi. Вiн почав з С2-С4 в надiї, що гра триватиме довше.

— У тiтки Марини день народження, — нагадав вiн татовi.

— Я вже дзвонив, — тато нiгтем обережно рушив пiшака з С7 на С6. — Бачив тiтку Марину з дiвчиною Сергiя, як її?

— Ярославна.

— Гарне iм'я. Ходи давай.

Тато вiдiйшов до плити перемiшати картоплю.

— Тату! Я давно хотiв запитати...

— М-м?

— Ти як думаєш? Рiчка пахне рибою — чи риба рiчкою?

Ярусi пiсля вiд'їзду Сергiя залишилась тiльки Марина. Марина як старша подруга. Старша подруга, яка не читатиме моралi чи посипатиме голову попелом, як мама. Старша подруга, яка порадить. А ще краще — коли треба, то утримається вiд поради. Вислухає, що вирiшила ти сама. I спокiйно пiдтримає.

Коли Яруся приїжджала на канiкули в Бiлий Сад, вона завжди заходила до Марини й тодi, коли Сергiй ще не поїхав у Турин.

Тому логiчно, що саме до Марини вона звернулася, коли у неї пiшла затримка. Яруся була надто самостiйна, щоб просити поради щодо того, що робити. Вона просила тiльки порадити нормального лiкаря.

4

— Ну! Покажiть менi онука!

— Зараз, камеру ввiмкну.

Кружечок крутиться на екранi лептопа: завантаження. I ось.

— Ого, — сказала Оля. — Це вже не Максимчик, а цiлий Максим Сергiйович.

— А то.

— Як швидко час iде.

Сергiй промовчав.

— Коли вже я приїду, — зiтхнула Оля. — А то онук виросте й буде думати, що бабуся в комп'ютерi живе.

— То приїжджай.

— Сергiйку. Давай все-таки я вам буду допомагати.

— Мам. Я гордий.

— Я знаю. Я вже просила пробачення.

— До чого тут пробачення. Ти нi в чому не винна.

Сергiй скривився: малий, який сидiв у нього на колiнах, укусив його за палець. Оля засмiялась.

— Я сам буду утримувати сiм'ю. Максиму не потрiбна бабуся-банкомат. Чи як ти це тодi назвала?

Оля зiтхнула.

— Раз я все одно в Iталiї...

— Таке життя. Я поїду сам.

— Гордий ти.

Сергiй нахилився до малого. Несподiвано для самого себе, вiн знайшов у Максимi сенс. Усе стало на мiсця. Коли Сергiй зi скандалом повернувся з Турина в Бiлий Сад, вiн не знав, що робити далi. Зустрiв якось Мейдина. Той був мiж поїздками: їздив тепер на Москву постiйно. Поговорили. Малий Кокос уже вийшов з колонiї, старий Кокос от-от мав вийти з тюрми. Стара компанiя розпалась.

Тiтка Марина загадково зiтхала, але мовчала, як партизан. А через пару мiсяцiв Сергiй побачив Ярусю з животом. Теж горда.

Несподiвано для себе, Сергiй став щасливим. Ходив з нею на останнє УЗД, розплився в усмiшцi. Був з нею в пологовому. Мiж ними встановився обережний мир. Яруся