Лада Лузіна - Україна-Європа
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я тебе не ображав… – почав бородань, але що він там казав далі і якими саме аргументами контратакував Ілону Яровському почути не вийшло.
Навколишнє смикнулось, розумне згущення зашипіло гадюкою. Звуки і контури потонули у сірих пасмах туману. Над очима реконструктора виник різкій пульсуючий біль.
«Ми платимо за вхід на виході», – згадав Ярковський слова Наставника і вирішив, що така розкішна реконструкція варта кількох годин головного болю. З іншого боку, він не побачив нічого, що прояснило би загадкові обставини вбивства Ілони.
Майже нічого.
«Але ж це лише перший крок», – нагадав він собі і розумному згущенню, яке зачаїлось у повільно тведіючій голові. Як завжди після мандрів у петлях впійманого часу йому нестерпно хотілось солодкого. Плитки білого шоколаду, а краще великого шматка київського торту.
– Саша, с тобой все в порядке? – Балтер стривожено заглядав йому в очі. Високо над ними, під самою стелею, нестерпно дзижчала приблудна бджола. Певно також мріяла про солодке.
– Все о'кей, Антей Маркович, все путем, – Ярковський намагався сфокусувати зір на перламутрових пластинках шабатурки, знову відчути укорінюючий подих того холоду. – Роза Казимировна, да… Что ж она так?
– Ты о чем? – насторожився Балтер.
– Женщина определенно была со вкусом, а повесилась в таком кабацком платье.
– Кто тебе сказал? – у Балтера почервоніла шия, а за мить і все обличчя.
– Что?
– То, что Роза Казимировна повесилась, – Антей Маркович вимовляв кожне слово окремо і виразно, немов підкреслюючи його. Ярковський уявив, як у школі він цим відточеним інтонаційним підкресленням напрягав учнів: «Вася, тебе «два» за домашнєє задание!»
– Догадался.
– И про платье догадался?
– Да.
– Не темни, Саша… Я понял, – старий обома руками оперся на сервант. На Ярковського він тепер дивився через відображення у склі. – Ты собираешь информацию о нашей семье.
– Вы же сами просили расследовать это дело.
– Смерть Илоны.
– Да.
– Но я не просил вытирать пыль со скелетов в семейном шкафу. И не просил тревожить… – Балтер зробив паузу, немов би вирівнював дихання, відтак продовжив з вимогою в голосі:
– Кого именно ты расспрашивал о нас? Миру Борисовну, эту старую гэбэшную крысу?
– Я не знаю никакой Миры Борисовны.
– Значит, Зойка тебе сказала.
– Нет. Я и Зойки вашей не знаю.
– Тогда…
– А вы вспомните, Антей Маркович, почему обратились именно ко мне.
– Ты хочешь сказать… – Балтер різко повернувся, впіймав погляд Ярковського. – Эти твои способности…
– Именно это я и хотел вам сказать, – реконструктор не відвів очей. – Эффект Ярковского. Но не Ивана Осиповича, а, как говорили в древности, вашего покорного слуги.[5]
«Нехай думає що хоче. Вони всі такі. Спочатку замовляють реконструкцію, потім дивуються, потім бояться і ненавидять.
І цей такий самий, дарма, що спадковий інтелігент, заслужений вчитель, поет і все таке. Усе як завжди. Платимо на виході».
– Так ты… видел, как вешалась Роза Казимировна?
– Донька Кришталевої Кулі, – перейшов на українську реконструктор.
– Что?
– Да так, ничего, – Ярковський нарешті відчув, що його охоплений болем мозок знов закутий у твердий надійний череп, і рішуче відкрив шабатурку.
«Упс!» – пискнуло розумне згущення.
Шабатурка була порожньою.
Ярковський навіщось торкнувся пальцями внутрішньої оксамитової оббивки, викинув з шабатурки висохлу павучу оболонку і запропонував схвильованому Балтеру:
– Антей Маркович, угостите конфетами. Или тортиком каким-нибудь. Буду весьма вам обязан.
© В. Єшкілєв, 2014
Оксана Забужко
Тут могла б бути ваша реклама
Це були найпрекрасніші шкіряні рукавички, які я будь-коли в житті бачила. Тонісінької, як трояндова пелюстка, вичинки, сліпучої, мов освітленої зсередини, гнідої масті (тої, що вмить наводить на гадку про цісарських коней та їхні єдвабні крупи на арені Hofreitschule!), делікатно помережані дрібнодірчастим рисунком на зап'ястку (все – ручна робота, о Господи!), вони вмить облягли мені руку міцним, любовним стиском «другої шкіри», після чого ту вбрану руку хотілося вже тільки гладити, як цісарського коня. Гладити і милуватись, розчепірюючи пальці проти світла, стискаючи й розтискаючи кулачок: ах!.. І так і ходити, і ніколи не скидати такої краси. Ну, тобто розлучитися з ними було понад мої сили.
Вони існували в одному екземплярі, як і належить мистецькому творові, – все в тій крамничці рукавичок було в одному екземплярі, жодна пара не схожа на іншу, одна від другої фантастичніша, але ці – ці впали мені в око відразу з порога, як погляд близької істоти в натовпі. І вони були акурат мого розміру – старенькому в плетеній камізельці, що сидів за прилавком, я спершу назвала була «шістку», але він похитав головою: ні, сказав своєю трохи шкарубкою, на віденський лад, англійською, у вас не шістка, а п'ять із половиною, спробуйте ось ці.
– Але я завжди купую шістку!
– Ну що ви мені будете розказувати, добродушно засміявся він, – я п'ятдесят років ці рукавички шию!
– Та-ак? То це ви їх і шиєте? І тут-таки продаєте? Ви – власник?
– Так, – потвердив він зі стриманою гордістю майстра, що знає собі ціну.
Маленька крамничка на Mariahilferstrasse, куди я вступила знічев'я, штовхнувши двері з вулиці із суто туристичної цікавосте «а тут що таке?», враз обернулася на лісову хатинку з казки – ту, куди прибивається героїня-втікачка, щоб зустріти там господаря підземного царства, який сам рубає дрова, носить воду й варить вечерю.
Аж шкода стало, що я так кепсько говорю німецькою, а старенький англійською – в межах туристичного мінімуму, ні про що важливе не поговориш… Я люблю таких чепурних старших панів у камізельках – у моїй країні їх п'ятдесят років тому були винищили як вид, вивезли на Сибір ешелонами для худоби, і їхня відсутність у просторі мого зростання була ще видима – позначена, як на папері, вирізаними зяючими силуетами з підписаними внизу іменами. І мене щоразу гріє, коли бачу, що з них повиходило в інших, спокійніших краях. П'ятдесят років різьбити такі рукавички, повним циклом, від чинбарської виправки й розкрою до вишивання декоративних дірочок на поверхнях уявних рук, – чи не значить це стати Богом Рукавичок, єдиним таким не то на Відень – на цілий світ?…
«Сонячні рукавички», – так я їх відразу подумки охрестила: вони світилися. Навіть крізь ту паперову торбинку, в яку мені Бог Рукавичок їх запакував – з його надрукованим іменем, адресою – Mariahilferstrasse, 35, – і номерами телефонів (стаціонарних, не мобільних! – усе по-старосвітському солідно, з донесеною віддаленим, із 19-го століття,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Європа», після закриття браузера.
