Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 47. "Гість із минулого"

Останні дні перед презентацією були виснажливими. В офісі майже ніхто не спав — колеги залишались до пізнього вечора, узгоджували деталі, репетирували виступи. Ніка працювала, немов у трансі. Вона розуміла, що це її зіркова мить — шанс довести не лише іншим, а й самій собі, що вона більше не тінь і не жертва, а справжній професіонал.

Маша теж допомагала як могла. Вони підтримували одна одну, як сестри. Вечорами, після роботи, Ніка сідала біля вікна з чашкою чаю й дивилася на нічне місто — думала про те, як далеко вона відійшла від тієї дівчини, яка колись плакала у ванній від безнадії.

У день презентації все було готове. Зала оформлена, макети виставлені, кожен дизайнер зайняв своє місце. Гості з Києва вже прибули й роздивлялися офіс. Ніка була одягнена в елегантний брючний костюм у стилі мінімалізму — стримано, але зі смаком. Вона виглядала дорослою, впевненою, спокійною… зовні.

— Тримай, — Маша простягнула їй пляшечку води. — Просто дихай. Ти знаєш цей проєкт як ніхто. Все буде добре.

— Дякую, Машо, — Ніка усміхнулася. — Я не була б тут без тебе.

Презентація почалася. Директор відкрив зустріч, потім слово передали Маші, а далі — Ніці. Вона вийшла до гостей і почала пояснювати концепцію простору, ідеї дизайну, візуальні рішення. Вона говорила впевнено, чітко, з глибоким розумінням. Люди слухали.

І раптом... двері залу відчинилися.

Ніка побачила його ще до того, як повернули голови інші. Адріан.

Він стояв у темно-синьому костюмі, трохи виснажений, але такий рідний. Їхні очі зустрілися. На мить усе навколо зникло — гості, світло, шум.

Але Ніка зробила глибокий вдих і продовжила, ніби нічого не сталося. Вона дочитала свою частину презентації до кінця, отримала аплодисменти, подяку і відійшла вбік, тримаючись за стіл, аби не впасти від напруги.

Адріан не зводив з неї очей.

Після презентації Ніку одразу оточили колеги — хвалили її виступ, вітали з успіхом, деякі навіть обіймали. Вона усміхалася, дякувала, намагалася не озиратися… не дивитися в той бік, де стояв він.

— Ніко, — почувся знайомий голос директора. — Іди сюди, хочу тебе з кимось познайомити. Це Адріан Романенко. Він — представник київської компанії, один із потенційних інвесторів у наші проєкти.

Ніка завмерла. Але на обличчі її залишалась та сама ввічлива професійна маска.

— Дуже приємно, — сказала вона рівним голосом, простягаючи руку, наче зустріла Адріана вперше в житті.

Адріан на мить не поворухнувся. Його очі темніли від здивування, болю і гніву. Але він теж потиснув їй руку. Його пальці стисли її трохи сильніше, ніж потрібно. Надто ніжно для чужої, надто болісно для близької.

— Взаємно… Ніко, — він вимовив її ім’я повільно, майже з викликом.

Мельник не звернув уваги на напругу в повітрі.

— Адріан щойно приїхав із Києва, буде з нами на кількох зустрічах. І він був у захваті від твоєї презентації, правда ж? — обернувся до Адріана.

Адріан продовжував дивитися лише на неї.

— Так. Вражений… дуже.

— Ніка — наша зірка. Вона з нами не так давно, але зробила прорив. Це її ідеї, її візія. Ти молодець, Ніко, я пишаюсь, — Мельник поплескав її по плечу й пішов далі вітати гостей.

Настала тиша. Люди довкола спілкувались, а вони стояли мовчки — серед натовпу, як два окремих світи.

— Значить, ось так? — нарешті промовив Адріан, його голос був низький і стриманий. — Просто «дуже приємно»? Як ніби нічого не було?

Ніка глянула в його очі й відповіла:

— Все, що було, залишилося в минулому. А я… я навчилася жити далі.

Вона розвернулася й пішла, залишивши його стояти серед шумної зали з обличчям, на якому змішались біль, злість і… надія, яку він ще не готовий відпустити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍