Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– А куди у вас відправляють державних злочинців? – несподівано зацікавилася вона.

Надзвичайно несподівано, зважаючи на те, як завмер за її спиною чоловік. Оскільки відповідь затримувалася, Зоря все ж не витримала та озирнулася на нього.

Северин якраз примружив очі та опустив до неї погляд.

– Зараз я починаю шкодувати, що повернув вам кулон, панно. На території Фарги є дві горні гряди й ще Димрава з покладами дорогоцінних каменів, які треба комусь видобувати.

Пирхнувши, Зоря закотила очі. Що ж, коли що цікава перспектива. Так, вона колись мріяла поїхати на зимовий гірський курорт, або піти у похід. Хто ж знав, що найближчою перспективою, пов’язаною з горами може стати не курорт, а каторга.

А там може взагалі піде в опозицію до біса і нехай страждають. Трохи розвеселившись, дівчина роззирнулася вже більш оптимістично, але вже секундою пізніше мимоволі зіщулилася. З правого боку до них тихо наблизився вовк, а з лівої похмурий та зібраний Любомир. Око чоловіка блищало якось особливо насторожено.

– Северин... Ти маєш це побачити, – коротко промовив він та свиснув, привертаючи увагу Волелюба.

Тепла, не зважаючи на зимовий мороз, атмосфера луснула наче мильна бульбашка. Тривога, котру приніс з собою Любомир миттю обірвала жартівливі розмови. Особливо яскраво переміна була помітна по обличчю Симони, з якого повільно зникла посмішка, змінившись глибоким здивуванням та тривогою.

– Щось трапилося?

Зітхнувши, Любомир трохи невпевнено глянув на неї, але щось вирішив та зіскочив з коня. Перезирнувшись, Северин обмінявся швидкими поглядами з Волелюбом та також спустився на землю. Потім щось згадав та обернувся, щоб в останній момент перехопити Зоряну, котра вирішила спробувати злізти з коня сама. На щастя для дівчини, котра встигла лише повиснути поперек сідла та секунду мученицьки намагалася зрозуміти, що перевісить скоріше: перед чи зад. Бо перевісив таки перед. Очевидно голова з важкими думками в неї все ж була важчою.

Симоні допомагати не довелося, вона прудко зіскочила з коня й вже притоптувала на снігу, розминаючи ноги. Втім, ноги довелося розминати всім. Йти по сніговим заметам довелося не те щоб довго, але Зоря встигла трохи захекатися, перш ніж її зупинив несподіваний звук.

Северин лаявся.

– … Цього лише не вистачало.

Скинувши голову, дівчина здивовано поглянула на чоловіка, намагаючись зрозуміти, що його довело до такої яскравої експресії. Виявилося, що причина крилася у слідах. Наполовину заметених слідах, які видалися дивними навіть не дуже майстерній у науці полювання Зоряні.

Неначе тут пробігла людина. Пробігла рачки. І передні ноги в неї були собачі, або вовчі.

– А це?.. – сліди здивували й більш обізнану в місцевій фауні Симону.

Відповів на запитання Любомир. Скривившись, він глибоко зітхнув.

– Це сліди вовкулаки. І це дуже, дуже погано.

Обличчя Северина скам’яніло. Схилившись, чоловік уважно вивчив поглядом відбитки, які складалися в круту дугу. Неначе володар тих слідів на повній швидкості мчав ледь не напереріз їх маршруту та останньої миті щось змусило його круто повернути та знову пірнути до удаваної білосніжної безкрайності степу.

Волелюб тихо щось пробурмотів та опустився навпочіпки, щоб вивчити сліди зблизька. Всі виглядали стривоженими та напруженими від усвідомлення небезпеки. Окрім Зорі. Вона виглядала, та й відчувала себе дурепою.

«А хіба перевертні та вовкулаки то не одне й те ж?»

Питання готове вже було пролунати, дівчина навіть встигла відкрити рот, але з вуст не зірвалося ні звуку. Замість цього Зоря зробила маленький крок до подруги, щоб крадькома смикнути її за рукав.

– Га? – сіпнувшись, та швидко обернулася до подруги, щоб піймати її питальний погляд.

На щастя Симона все ж була достатньо тямучою дівчиною, щоб зрозуміти, що від неї хоче подруга.

– А, точно, у ваших краях адже такої напасті не було вже дуже давно!

З ентузіазмом в голосі дівчина все ж трохи переборщила, але Зоря не стала прискіпуватися. Куди більше її цікавила інформація, котру поки вдавалося добувати лише методом граблів – спершу наступаєш, а потім коротким «блись» стається осяяння.

– Вовкулаки то прокляті люди, а наслати таке прокляття може тільки перевертень з магічним даром. Складний ритуал, за який заклинач платить роками свого життя, якщо вовкулаку вбивають.

Несподівано відповідь прийшла не з того боку, з якого вона очікувала. Випрямившись, Северин застигнув пам’ятником самому собі. Звично вже врівноважений, настільки спокійний, що якоїсь миті захотілося його просто луснути.

Бажання було скороминуще. Ось воно яскраво спалахнуло в грудях, а миттю пізніше Зоря відчула, як потепліли від сорому щоки. Чоловік її роздратування точно не заслужив, та й дратував радше не він, а сама ситуація.

Дратувала вона й Симону, котра перехопила подругу під руку, щоб стиснути її. Тільки зрозуміти стримує вона себе чи подругу було важко.

– Взагалі ця практика заборонена законом. Колись такі ритуали ледь не призвели до війни. Після чого будь-які записи про порядок дій ритуалу були знищені.

Схилившись до подруги, тихо прошепотіла Симона. Втім, страху в її голосі вже майже не було, радше інтерес. Було в цьому інтересі щось майже дитяче. Захоплення перед новою пригодою, гострою цікавинкою.

Втім, вона могла б говорити і вголос, як би тихо вона не шепотіла, у перевертнів все ще був вовчий слух.

– Так, знищили… – якось дивно розтягуючи слова, промовив Волелюб та кинув швидкий погляд на Северина.

Той залишився незворушним. Не поворухнувся навіть коли на нього глянула й Зоря, та й Симона обернулася з трохи настороженим інтересом. Замість цього чоловік обернувся до одного з двох вовків, котрі їх супроводжували.

– Повертайся до зимівника, нехай розсилають посланців та посилять наглял. Волелюб, Смирнівку обійдемо через Голубині пагорби.