Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Розділ 10. Відкрито сезон неприємностей

Їхати верхи виявилося складно і фізично і морально. Дупа почала боліти ще коли зимівник ще можна було розгледіти, відкинутися назад не вистачало нахабності. Врешті-решт Зоря не витримала та засовалася на місці та тихо зітхнула. Почала нити вже й спина. Спиратися на чоловіка, який сидів за її спиною було якось ніяково, тому весь час вона їхала в позі креветки.

– Сядьте як вам зручно. Можете обпертися об мене, – спокійно промовив Северин.

Ворушіння дівчини він не тільки помітив, але й правильно зрозумів.

– Кхм… – трохи зніяковіла Зоря та все ж обережно випрямилася, відчуваючи, як спині стало трохи легше. – Скільки нам отак їхати, нагадайте?

Обережно роззирнувшись, дівчина оцінила вид справа, сніжно білий з рідкими їжаками далеких та близьких поодиноких дерев. Не знайшовши нічого цікавого, подивилася наліво. Там пейзаж був аналогічним, неначе вони їхали між двох дзеркал. Трохи більшою різноманітністю радував вид спереду. Наскільки може радувати вид на два конячі хвости та спини вершників. На відміну від них, Волелюб з Симоною не припиняли бесіди. Вусатий напівсивий перевертень виявився смішливим та харизматичним чоловіком, а Симона нарешті знайшла собі співрозмовника за характером.

Мовчуни ж залишилися позад них та ділили одного коня. До біса здоровенного білого коня, з якого Зоря першої миті хотіла скочити. Втім зіскакувати було спершу високо, потім пізно.

На запитання чоловік відповів не відразу. Спершу він поворухнувся, озирнувся на щось та тільки після цього подав голос.

– Вовком я добрався б менше ніж за тиждень, верхи впорався за тиждень, але враховуючи деякі моменти… В найкращому випадку через два тижні.

– Скіки?!

Якби могла, Зоря б підстрибнула, а так лише нервово сіпнулася. Втім, рух все рівно вийшов надто різким, наче вона збиралася звалитися з коня. Так і знала, що «трохи більше як тиждень» то скоріше «трохи менше як місяць», ніж сім з половиною діб!

– Я можу повторити ще раз, повільніше, та думаю, що проблема у вас не зі слухом, а смиренністю, – повільно відповів Северин, прибираючи одну руку з віжок, щоб перехопити дівчину за талію.

Зморщивши носа, Зоря невизначено пересмикнула плечима. Проблема в неї була більш фізіологічна, та це вже говорити вона не збиралася. Хоча б вже через те, що до «моментів» відносилася саме вона. Симона цілком впевнено трималася верхи, а ось вона зараз підвищувала швидкість пересування не більше, ніж мішок пшениці.

Від останнього й то бодай якась матеріальна користь була. Від неї ж поки навіть моральної не надходило.

– Я активно намагаюся змиритися, – зітхнувши, відповіла Зоря.

З більшим бажанням активно вона б поговорила з Симоною. Можливо взагалі варто було пересісти до неї? Думка їй несподівано сподобалася, втім з неї одразу ж збила несподівано кинута коротка фраза Северина:

– Брешете, панно.

Зморщивши носа, Зоря не витримала й закотила очі.

– Здається ви віддали мені кулон і не можете знати мої думки… Пане.

– Я віддав вам кулон, а не свої мізки. З таким виразом потилиці про смирення не думають.

Цього разу чоловікові все ж вдалося змусити дівчину спершу розгубитися, а  потім взагалі стиха пирхнути. Вираз потилиці, це ж треба було тільки вигадати такі дурниці. А ще таким серйозним виглядає.

– Ви ще скажіть, що в мене по спині біжить текстовка моїх думок, – пробуркотіла вона, ховаючись з носом і посмішкою під край шарфа.

– А це вже залишиться для мене, як вихованого вовка, таємницею, – церемонно відповів він.

І тільки коли дівчина, не стримавши цікавості, запитально глянула на нього через плече, все ж продовжив:

– Чи ви згодні продемонструвати спину? Попереджаю, тут трохи прохолодно.

Кліпнувши очима, Зоря уважно подивилася спершу на незворушне обличчя співрозмовника. Все ж іронізувати з таким серйозним виразом це окремий талант. Талант, якого вона не підозрювала за цим стриманим серйозним чоловіком.

– Якщо ви до кінця подорожі ще й жартувати почнете та посміхатися – мій світ остаточно розвалиться.

Поворушивши пальцями в рукавицях, дівчина зітхнула. Розмова виходила якоюсь дивною, особливо враховуючи те, що остання така тривала бесіда завершилася не дуже добре. Згадавши про це, Зоря машинально потерла долоні в товстих теплих рукавчиках.

– Пане, вибачте мені за те, що вкусила. Я не дуже люблю, коли мене так несподівано хапають… Злякалася.

– Мене кусали й серйозніше. Хоча, визнаю, люди вперше, – спокійно відповів чоловік. – Ви цікавилися матір’ю принців.

Здивувавшись, Зоря скинула голову, щоб якраз зустрітися поглядом з Симоною, яка озирнулася. Помітивши погляд подруги, вона на мить спохмурніла та притримала віжки, але Зоряна у відповідь лише заспокійливо похитала головою.

– У моєму світі є казка про вовка з великими вухами, очами та зубами, – пирхнула вона. – Так, цікавилася. Я більше звикла до фігурального виразу «свекруха в мене – змія» ніж буквального, ось і захотілося дізнатися трохи більше про цю королеву.

– Звучить доволі химерно, – не оцінив літературного спадку незнайомого світу Северин. – Вона не королева, лише мати спадкоємців та ще двох принців. Та якщо брати Лаяр лиси, то молодші принци змії в мати. І так, якщо ви дійсно бажаєте увійти в родину Фарга…

– Ні! – перш ніж чоловік продовжив, Зоря швидко замотала головою, ніби іграшка на пружині. – Настільки сильно, щоб так з глузду з’їхати, мене по голові не били!

Від думки, що вона може побажати увійти в цю шалену сімейку, Зорю пересмикнуло. І жахала навіть не потенційна свекруха, жахав потенційний в такому випадку наречений. Хоча зустрітися з ним все ж хотілося. Хоча б для того, щоб виказати все, що вона думала про монарше свавілля і про нього особисто. І дай Бог, щоб до того часу вона все ж змогла зібрати для себе достатньо стриманості, бо то вдома вона була господинею. Тут вона ніхто і за таке її можуть відправити не додому, а кудись ближче.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍