Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Кузні Драґондару.

Камінь більше не бринів. Він дихав.

Торрік зупинився перед великим розломом у скелі, де раніше горіли вогні рунічних вогнищ. Тепер — лише попіл, тріщини і тиша різка мов скрегіт сталі по скелі. Він тримав у руках диск Елісії — артефакт, що досі ледь світився, ніби пам’ятав дотик її пальців. Але світло згасало, як і надія, що Драґондар залишиться осторонь цього безумства.

— Повернувся? — голос Ґорама був жорстким, як завжди, але тепер у ньому вчувався біль. — Без молота. Без слова. З диском, що мовчить.

— Він не мовчить, — відказав Торрік. — Він слухає.

— То що ж він каже? — стиха, але хрипко.

— Те саме, що каже тиша: «Слухай».

Ґорам мовчки підійшов, доторкнувся до диска. Мить — і відсмикнув пальці, ніби диск палив.

На мить Торрік пригадав інший дотик — теплу, важку долоню Ґорама, коли той уперше вчив його тримати молот. «Не бий — думай». — тоді сказав він. «Метал пам’ятає, якщо бити бездумно».

У повітрі ще лишався тонкий запах гару, мов пам’ять про щось, що згоріло не зовні — всередині.

— Рунам більше не вірять, — промовив Ґорам. — Вони гаснуть. Ми спостерігаємо, як розсипається те, що кували покоління.

— Бо ми кували не для себе. І не для них. Ми кували мовчки. А мовчання — це теж вибір.

— Вони згасають не від часу, — буркнув Ґорам. — Вони гаснуть, бо ми самі згасли. Ми стали ковалями без серця.

Торрік затримав подих. Його груди стисло, як після удару, якого не чекаєш.

Над головами пролунало низьке тремтіння — камінь, що сунувся десь глибоко під ногами. Потім друге. Пульсація, яка не мала джерела, але й не була випадковістю. Гори починали дихати. Не як ландшафт — як щось, що пам’ятає, але довго мовчало.

— Ти відчув це? — прошепотів Ґорам.

Торрік лише кивнув.

Він ступив уперед, по залі, де колись лунали удари молотів. Тепер — лише сліди. На стінах — руни, потьмянілі, ніби старечі очі, що втратили віру. Вогнище остигло, але диск у його руці почав пульсувати. Повільно. Ритмічно. Унісон із горами.

— Що це означає? — запитав Ґорам.

— Що хтось ще слухає. Під нами. Або понад нами. Або… — Торрік замовк. У його очах з’явився відблиск, якого давно там не було.

На мить йому здалося, що камінь перед ним зрушився. Не розколовся — просто зсунувся, як двері. Із глибини подув гарячий вітер. Не смердючий, як із кузні, а солодкий, тривожний. У ньому не було вогню — була пам’ять.

— Ти чуєш це? — сказав Торрік.

— Я чую, як світ більше не довіряє нам, — відповів Ґорам.

Але диск у руках Торріка тремтів. І коли він нахилився над ним, то побачив себе — не в образі, а в присутності. Постать, що не відтворювала його, а споглядала, як суддя без лиця.

— Ми не кували смерть, — прошепотів Торрік. — Ми просто не питали, для кого вона.

— Пам’ятаєш той договір з Гарвіком?.. — глухо промовив Ґорам. — Підпис Даріка.

— Я пам’ятаю. І я знаю, чим вона різала, — Торрік стиснув диск. — Нашою сталлю. І її кров на ній — теж наша.

І гора знову здригнулась. Але цього разу — як відповідь.

— А Дарік?.. — запитав Ґорам.

Торрік не відповів. Його погляд — у темряву зали. Місце, де завжди був сміх. І тепер — лише відлуння.

— Він теж слухає, — прошепотів Торрік.

І коли вітер пронісся скелею, Торрік не витримав:

— Це не лише відповідь гір. 

Ґорам відступив на крок, ніби те, що звучало в тиші, торкнулося його зсередини.

— Це… кут. Ще один. Не той, що в нас. Інший. І він відкривається.

І з глибини знову — тиша. Але вже з очима.

Зовнішні укріплення Драґондару.

Зовнішні стіни Драґондару завжди здавались незламними. Але тепер, коли світ стогнав під вагою вибухів і магія ламалась, наче гнила деревина, навіть вони тремтіли.

Загін Ферінців з’явився вранці, ще до першого туману. Прапори не майоріли: їх несли, як на похорон. На чолі — Гарвік, у розбитому обладунку, руни на його мечі тліли як старі шрами.

— Ви зрадили, — його голос був спокійний, але очі — шалені. — Ваші балісти вибухали у нас у руках. Ваші мечі стали попелом. Це ви послали нам прокляття?

— Ми не посилали нічого, — відповів Торрік, вийшовши на мур. — Світ сам просякнутий неправдою. Ми лише навчилися її чути.

— Ваше мовчання — гірше за зраду, гноме! — Гарвік здійняв меч.

Торрік відчув, як серце стислося, ніби гора вже винесла свій вирок. І бій почався.

Руничні луки не випускали стріл. Молоти ковзали по броні, не залишаючи вм’ятин. Метал не витримував, ламався, горів. Гноми відступали — не тому, що не вміли воювати, а тому, що все, на чому трималась їхня міць, більше не корилось.