Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Каелір нахилився, торкнувся його обережно.

— Живе, — прошепотів Лірон. — У попелі.

— І пам’ятає, — додав Кенір, що мовчки підійшов зліва. — Пагін виростає не з надії. А з пам’яті.

Каелір сів навколішки. Дістав уламок ножа й повільно, мов проводячи ритуал, викопав неглибоку яму. Передав ніж Лірону. Той узяв уламок кори Передвісника й обережно вклав його поруч із пагінцем, мов залишив йому пам'ять.

Вони не вимовили жодного закляття. Не було ані імен, ані печатей. Але кожен знав: саме тут — точка, з якої починається нова хроніка.

Невар опустився на одне коліно. Доторкнувся до пагінця — і уламок у нього в руці завібрував. Не гучно. Але відчутно. Мовби світ когось упізнав.

— Якщо ми не станемо світом, — прошепотів Каелір, — ми збережемо його зерно.

— Заради тих, хто не дожив, — додав Кенір.

— І тих, кого ще не існує, — сказав Лірон.

Невар не відповів. Лише подивився вгору.

...

На горі, над Галявиною, стояла Селія. Її руки стискали порожній амулет — той, що давно вже не відгукувався на магію. Але цього разу — він тремтів. Вона стояла осторонь, не тому що була далекою — а тому що мусила бачити все. Не для себе — для тих, кого вже немає.

І в небі — вона побачила острів. Айліс’ен. Чіткий, мов видіння, яке не зникло. І на ньому — постать.

Ельрайн.

Він стояв перед П’єдесталом, а поруч — меч. Той самий, що він залишив у центрі. Із нього здіймалося світло — не сліпуче, а чисте. Світло вибору. Світло переходу.

Селія стисла амулет. У голові промайнуло: «А якщо це лише спогад? Бажання бачити, а не істина?» Але видіння не зникло. Лише дивилось у відповідь.

Очі Селії наповнились сльозами. Вона стиснула амулет, шепочучи стару ельфійську молитву, яку вчила ще дитиною. Амулет відгукнувся — не магією, а теплом, ніби пам’ятав її голос.

— Він... лишився. Але не тут. Він — став частиною.

...

Унизу, на Галявині, земля знову завмерла.

Каелір, Невар, Кенір і Лірон стояли мовчки довкола посадженого пагінця. У повітрі не було ані крику, ані молитви. Але всі знали: це була клятва.

Уламок кори в руці Невара ще раз здригнувся. І тоді Лірон сказав:

— Тепер він бачить нас.

...

На орбіті над Іліоном Aeternum Роджера фіксував імпульси. На карті світу — нова точка. Жива. Незрозуміла. Але постійна.

— Новий сигнатур, — промовив бортовий голос. — Ріст на мертвому полі. Підтверджено.

Роджер схилився над проєкцією. Його погляд спинився на Галявині.

— Значить... проросло.

Він не посміхнувся. Але щось у кутику вуст сіпнулося — мов згадка про обіцянку, яку світ все ж виконав без нього.