Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Не битва — світ.

Повітря тріщало, мов крига між вимірами. Земля здригалася, немов шукала, за що ще триматися, коли сенс уже впав. Руничні контури баліст блищали то мертво, то шалено — як очі, що втратили розум, але ще пам’ятають страх.

Дарік ішов поміж ними — наче останній коваль серед уламків своєї ж роботи.

Колись він кував, бо вірив. Потім — бо платили. А зараз... бо більше не було, що втрачати.

На схилі — остання баліста. Рунична, висока, небезпечна. Її основа тріщала. Поверхня — пульсувала, як серце, яке не хоче битися, але мусить.

Він зупинився. Поклав долоню на метал. І заговорив.

— Ти ще тут, стара?

Він провів пальцями по рунах. Метал ледь тремтів під шкірою — мовби впізнав дотик. 

— Пам’ятаєш, як я тебе складав? Як відтискав кожну лінію, щоб Тарен не бурчав, що перекіс? Як викликав руну, яка не хотіла ставати, бо знала — цим клинком ріжуть не камінь, а майбутнє?

Погляд його впав на схил, де внизу тьмяніли тіні Іліону. Де П’єдестал ще бився за ритм.

— Я пам’ятаю першу. Не тебе. Першу балісту… Ще коли був учнем. Її поставили в гірському коридорі, і вона розсікла скелю, що стримувала повінь. Всі тоді кричали від радості. «Ми змінили світ!» — казали вони. Я вірив. Але тепер я бачу: ми відкрили воду, яка потопить усе.

Він оглянув молот у руці. Дарік стискав його, наче це було не знаряддя — а спогад.

— Торріку... — прошепотів він. — Ти був правий. Ми кували для золота. А треба було — для тиші, не для слави, а для мовчання. Щоб більше не звучав той дзвін, що кликав до війни. Для майбутнього. Але ми не слухали. Тому-що нас вчили не чути, а бити. Глухі до себе, глухі до гір.

Він згадав їхню останню сварку в Драґондарі, коли Торрік кинув молот і пішов, шепочучи: «Куй для світу, а не для війни.»

Він зітхнув. Торкнувся печатки. Руни спалахнули — нерівно, мовби питали: «Справді?».

— Я... не герой. І не майстер. Я лише Дарік. Той, що вмів тримати жар, але не відчував, кого він спалює.

І вдарив.

Молот опустився. Не як знаряддя. Як вирок.

Спалах накрив схил. Мить тиші — і пекло.

Баліста розірвалась зсередини. Просто — розлетілась у попіл і розпечений метал, ніби хтось натиснув невидиму клавішу й вимкнув її зі світу. Вогонь зметнувся в небо. Камінь, руни, метал — все пішло в тріски. Вибух накрив усе, мов ковдра помсти.

На мить усе завмерло. Лише попіл кружляв у повітрі, як сиве зітхання. Жодного крику. Лише сліди.

Гарвік і Тарен лежали на землі, обпалені, але живі. Вітер, що пройшов повз них, був не гарячим. А глухим.

— Що він зробив... — прошепотів Гарвік.

— Те, що ми мали зробити раніше, — прохрипів Тарен.

Вони підвелися.

Мовчки. Сажа на обличчях, кров на руках.

— Ти тягнув нас до П’єдесталу, на Іліон, — сказав Гарвік, холодно. — Тепер — немає флангу. Армії. Немає нічого.

— Це ти хотів рішень. Вогню. Я дав тобі шлях. І той шлях — пожер тебе.

— Ні, — гаркнув Гарвік. — Це не мій шлях. І не його. Це твій. І ти вбив не Елісію. Не Даріка. Ти вбив майбутнє, — гаркнув Гарвік.

— Я ж лише хотів, щоб Ферінці більше не гнули спини, щоб світ був нашим, — прошепотів Тарен. — Чому все згоріло?..

Його плечі здригнулись. Він більше не тримав спину рівно — навіть гнів згорів, лишивши тільки попіл сумніву.

Він не чекав відповіді. Лише дивився вгору — туди, де досі гудів П’єдестал. Його світло миготіло, як маяк перед бурею.

А над ним, у небі, одна зоря — самотня, пульсуюча — тремтіла над горою. Немов дивилась.

Дарік би усміхнувся. Але не встиг. Можливо, зоря світилась не для нього. А для того, хто ще дійде.

Під ногами — уламок молота. Гарячий.

Але мовчазний.

Руїни Галявини, поблизу підніжжя Іліону.

Сніг опускався повільно. Не падав — зависав у повітрі, мов чекав дозволу торкнутись землі. Галявина більше не диміла. Вона дихала. Тихо, мов після зламу ребер.

Каелір стояв мовчки. Поруч — Кенір і ще п’ятеро Високих. Позаду — Лірон і ті Затьмарені, що вижили. Вони не дивилися один на одного. Але стояли разом. Поки що — це було досить.

Невар ішов останнім. Його постать з’явилась з туману, що досі клубився між уламками. Він не поспішав. В його руках був уламок кори — теплий. Мов серце. 

Його кроки були повільними, мов відлуння того, що сталося. В очах — не біль, а свідчення. Як у того, хто бачив кінець і все ще шукає значення.

Лірон зупинився серед чорного попелу. В його очах щось блиснуло.

— Тут, — сказав він.

У гущі згарища, де земля досі дихала теплом вибуху, проростав тонкий пагінець. Срібно-зелений. Ніжний. Але живий. Він ворушився на вітрі — не тремтів, а ніби розмовляв.