Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

одвикати,

Як ваша цю вузду рука взяла.

97 Ти ж, німцю Альберте, волів тікати,

Бо кінь не хоче в збруї йти твоїй,

А ти ж в сідло повинен був сідати.

100 Бодай Суддя правдивий присуд свій

На кров твою з зірок небесних кинув

Такий, щоб ужахнувсь наступник твій!

103 Ти з батьком рідним, що на тебе вплинув,

Затягнуті в зажерливості твань,

Дали, щоб сад імперії загинув.

106 Ти на Монтеккі й Капелетті глянь,

Мональді й Філіпескі, безтурботний,

Яких знегод зазнали та страждань.

109 Жорстокий, глянь на згин безповоротний

Твоєї знаті під ярмом страшним,

На Сантафйор сплюндрований, скорботний.

112 Ти глянь на плачучу столицю – Рим,

Почуй вдовину голосьбу даремну:

«О кесарю, чом ти не став моїм?»

115 Ти глянь на земляків любов взаємну, —

І якщо й слід чуттів у тебе щез,

Хоч здумай про свою неславу темну!

118 Скажи, Юпітере, ти ж бог чудес,

Що дав себе за людство розіпнути, —

Чи поглядаєш ти сюди з небес,

121 Чи, може, десь готуєшся звернути

З глибин своїх думок таке на нас,

Чого ми й не спроможемось збагнути?

124 Міста Італії тривалий час

Тиранів повні, й пнеться на Марцелла

Селюк як ватажок прихильних мас.

127 Флоренціє моя! Ти будь весела,

Тебе це слово не торкнеться ввік, —

Твій мудрий люд міста дивує й села!

130 Багато хто у серці правду звик

Ховать, щоб лук не натягати в русі, —

Твій люд для правди розв’язав язик.

133 Багато хто себе посад спокусі

Не дасть зманить. Твій люд – не те, повір:

Його не кличуть – сам кричить: «Беруся!»

136 Є в тебе гроші, є розважність, мир —

Отож лишайсь вдоволена собою!

Коли це правда – не страшний докір.

139 Афіни й Спарта вславлені судьбою

За їх державність справіку були, —

Та не угнатись древнім за тобою!

142 Достойна ти найвищої хвали,

Бо заклади, що в жовтні встановляла,

Півлистопада б ледве прожили.

145 Чи полічити, скільки ти міняла

Законів, звичаїв, монет, округ,

Скількох у громадянстві поновляла?

148 Коли при пам’яті, поглянь навкруг, —

Побачиш, що нагадуєш ти жінку,

Яка в перинах мучиться з недуг,

151 Метаючись без сну і відпочинку.

ПІСНЯ СЬОМА

1 Нас три й чотири рази привітавши,

Бо дуже він кохався в земляках,

Сорделло відступив, «Хто ви?» спитавши.

4 «До того ще, як по горі цій шлях

Достойним душам показав Спаситель,

Вже поховав Октавіан мій прах.

7 Віргілій я; згубив святу обитель

Лише тому, що віри я не знав.

Оце мій гріх», – так відповів учитель.

10 Мов той, хто зором дивну річ спіймав

І, щоб знайти до правди шлях коротший,

«Це так» і «ні, не так» в думках міняв, —

13 Закляк Сорделло; враз, спустивши очі,

До ніг Віргілієвих він схиливсь

І обійняв, як старшого молодший:

16 «О сяєво латинян! Це ж відкривсь

Тобі весь глиб, властивий нашій мові!

О вічна славо місць, де я родивсь!

19 Я вдячний за хвилини ці чудові!

Коли тебе почути гідний я,

Скажи, ти в Пеклі був? В якому рові?»

22 «У царстві мук дорога йшла моя, —

Той відповів, – по колах всіх до краю,

Де цнота нас вела не навмання.

25 Я не за дію – за недію маю

Не бачить сонця, що з його світань

Втішавсь ти, я ж про них лиш нині знаю.

28 Внизу місцина є, не від страждань,

Лише від мли смутна, немов заклята,

Не лютих зойків повна, а зітхань.

31 Зі мною там – безвинні немовлята,

Що зубом смерті вкушені були,

Адамова ж вина ще з них не знята.

34 Зі мною там всі ті, що не змогли

Іти трьома священними шляхами,

А іншими чеснотами жили.

37 Коли ти можеш, то піди із нами,

Щоб найскоріш ми опинились там,

Де у Чистилище є певні брами».

40 Він одказав: «Нема ніяких брам,

Та вештаюсь я вільно по окрузі

І стежку покажу, як хочеш, вам.

43 Але вже сонце на вечірнім прузі,

На гору ж потемки не можна йти,

То поміркуймо про ночівлю, друзі.

46 Тут легко гурт значних осіб знайти, —

Коли ти згоден, ми б до них присіли,

Не без утіхи з ними стрівся б ти».

49 «Як? – відповідь була. – То б не пустили

Вночі охочих вийти на шпилі,

А то у них забракло б, може, сили?»

52 Провів Сорделло пальцем по землі,

Сказавши: «Не здолати й риски кроком,

Коли вона сховається в імлі.

55 Відступиш перед мороком глибоким,

Бо волю він у тебе відбира

І робить безпорадним та безоким.

58 Тебе до себе звабить моря гра,

І цілу ніч в блуканнях ти змарнуєш,

Аж поки прийде ранішня пора».

61 І вчитель мовив: «То ходімо, чуєш,

Туди, де зможем провести ми час

З приємністю, як ти нам пропонуєш».

64 Уже ми рушили, коли нараз

Помітив я між кручами щілину, —

Такі трапляються у горах в нас.

67 «Ми підемо, – сказала тінь, – в долину,

У скелі вибиту без людських сил,

І пождемо світання там годину».

70 З височини, де ми стояли, в діл,

Звиваючись, тропа вела нас доти,

Аж поки зник і вирівнявся схил.

73 Червець, білила, жар іскристо-злотий,

Індійського ебену блиск живий,

Гра зламів, як смарагда розколоти, —

76 Усе те проти квітів і трави,

Якими тут вкривались пишні луки,

Не піднесло пихато б голови.

79 Природа-бо не тільки барви й звуки

Тут кидала,