JKatrin - На краю вірності, JKatrin

Вівіан

4 роки потому

Кажуть, що життя — це мить. І ми помиляємось, думаючи, що маємо час.
Ми відкладаємо слова на завтра, обійми на потім, зустрічі до наступного тижня… А потім приходить день, коли потім уже немає.
І тоді розумієш: найбільша розкіш — це не гроші, не влада, не успіх. Це звичайна мить із тими, кого любиш. Усмішка, яка розтоплює серце. Погляд, який каже більше, ніж слова. Рутина, яка колись здавалася нудною, тепер — безцінна.

Я провела долонею по холодному каменю. Ім'я, викарбуване на плиті, різало погляд. Серце стискалося так, ніби це сталося лише вчора.
Мовчання навколо було густим, тільки легкий вітер гойдав траву.

Я видихнула, дозволяючи спогадам прорватися.

— Мені тебе не вистачає, — сказала я тихо. Голос трохи затремтів. — Є дні, коли мені так хочеться тебе почути. Хоч на хвильку. Почути твій спокійний голос.

Сльоза скотилася по щоці й впала на плиту.

— Дякую тобі, — прошепотіла я, проводячи пальцями по гравію. — За все, чого ти мене навчив. За те, що показав мені шлях, коли я блукала в темряві. За те, що вірив у мене, навіть коли я сама в себе не вірила. Завдяки тобі я тут, така, яка є.
І я намагаюся не підвести тебе.

Я всміхнулася крізь сльози, дивлячись на камінь перед собою.

— Мам, а хто це?

Я озирнулася. Маленька дівчинка із золотавим волоссям і великими карими очима стояла поруч, нахиливши голівку набік. Її пальчики стискали поділ моєї сукні.

Я усміхнулася до неї.

— Це дуже важлива людина, люба. Людина, яка залишиться в моєму серці назавжди.

Я ще раз глянула на плиту.
Людина, яка дала мені другий шанс тоді, коли світ навколо руйнувався.

— А для мене місце в серці є? — пролунав позаду знайомий чоловічий голос, теплий, трохи насмішкуватий.

Моя усмішка мимоволі стала ширшою. Я обернулася й побачила його.
Віто.
Тут. Усміхнений. Мій.

Я ще раз окинула поглядом ім’я на камені «Бруно Маріані». Я підвелась, обтрусила траву з долонь і підійшла до нього.

— Моє серце повністю в твоїх руках, — відповіла я й коротко поцілувала його, відчуваючи, як усередині розливається спокій.

— Що ти тут робиш? — запитала я м’яко, переплівши пальці з його.

Віто повів бровами.
— Це ж день народження Джемми. Я вже все підготував. Ми з донькою просто не витримали — хотіли швидше побачити тебе. І, звісно, з’їсти морозива.

— Морозива! — вигукнула Джемма й засміялася.

Віто підхопив її на руки, вона заливалася сміхом, обіймаючи його за шию. Я дивилася на них, і серце наповнилось теплом.
Так, життя крихке. Але воно триває. І я дякувала Бруно за те, що навчив мене це розуміти.

— Ходімо, cuore mio, — сказав Віто. Ми обійнялись, і разом рушили у бік виходу.

Тепле світло від сонця огортало нас м’яким золотом, наче саме небо благословляло кожен наш крок.

Я завжди думала, що любов — це буря. Щось дикe, нестримне, що зносить усе на своєму шляху. Але тепер я знала: справжня любов — це тихий прихисток. Це дім, до якого завжди повертаєшся. Це рука, яка тримає твою, навіть коли навколо руїни. Це голос, який шепоче «я тут», коли ти вже не віриш, що хтось залишився.

Любов не зникає. Вона змінюється, росте, іноді болить — але не зникає. Вона лишається в усмішках, у поглядах, у маленьких моментах, з яких і складається життя.

Ми йшли разом — і в тому було все, що мені колись було потрібно.

Бо коли поруч серце, яке розуміє твоє,
— більше нічого й не треба.

Кінець.

Кінець