JKatrin - На краю вірності, JKatrin

Вони завжди кажуть, що життя — це серія виборів. Вибір між тим, що правильно, і тим, що бажано. Вибір між тим, що нам хочеться, і тим, що ми повинні зробити. Але найбільша ілюзія всього цього — це думка, що ми насправді маємо вибір. Іноді все визначено ще до того, як ми ступимо на шлях. Іноді ми просто граємо свою роль у чужій грі, навіть не знаючи цього. Вівіан завжди вірила, що є принципи, яких не можна порушити, і межі, через які не можна переступити. Зрада не входила в цей список. Але коли вона опинилася перед вибором — бути вірною своїм переконанням чи боротися за своє життя, їй довелося зробити те, що вона ніколи не хотіла б. Тепер їй треба було відповісти на питання, на яке вона не мала відповіді: чи зможе вона пробачити того, хто зрадив її, і чи можливо повернути все назад?

Розділ 1

Дев’ять років тому
 

Віто

Я пам’ятаю цей дзвінок так, ніби він пролунав учора.

Сигнал телефону прорізав повітря, коли ми з Даріо перевіряли документи для поставки. Сонце вже опускалося за обрій, заливаючи територію складів теплим світлом. На екрані — невідомий номер. Я на мить замислився, але потім прийняв виклик.

— Віто, — голос на тому кінці був спокійний, хижий. — Ми маємо для тебе сюрприз. Думаю, тобі це сподобається.

Я стис телефон у руці.

— Що саме? — голос мій був рівний, але пальці вже налилися холодом.

— Це…— чоловік на іншому кінці сміявся, наче вже мав якусь перевагу. — Блакитноока буря, де ти її знайшов, Віто?

Я на мить затримав подих. Вівіан. 

— Де вона?

— Старий склад на трасі п’ятдесят шість. Маєш годину. Не запізнися, Віто.

Лінія обірвалася.

Я повернувся до Даріо — він зрозумів усе без слів.

— Це пастка, брате, — буркнув він.

— Мені все одно, — відповів я. — Вівіан у них.

Склад стояв серед бур’янів і поламаних бетонних плит. Вікна — вибиті, стіни — розтріскані. На даху погойдувався іржавий металевий каркас.
Я вийшов з авто першим, Даріо залишився позаду.

Всередині пахло сирістю і пилом. У напівтемряві я побачив її.
Вівіан сиділа на бетонній підлозі, зв’язана. Один із головорізів стискав її за плече. Вона билася, очі палали люттю.

Переді мною з’явився Енцо.
Його усмішка була звично-гнилою.

— Віто, Віто… Я ж казав, що тобі сподобається. Красуня, правда?

Я мовчав. Щелепи зціпилися так, що аж скрипіли зуби.

— Справа проста, — сказав він, розводячи руками. — Ми віддаємо тобі дівчину, а ти даєш нам маршрут наступної поставки зброї. Що скажеш?

Я працював на Себастьяно Моретті. Я знав, що це — зрада. Віддати зброю ворогам — підписати собі смертний вирок.

— Це не варіант, Енцо, — холодно сказав я. — Відпусти її, і, може, розійдемося мирно.

Енцо розсміявся.

— Мирно? Зі мною?

Вівіан різко рвонулася, намагаючись вирватися. Один із солдатів вдарив її пістолетом по скроні. Вона зойкнула і впала на бік.

Я кинувся вперед.

І саме в цю мить все почалося.

Перший постріл пролунав із боку ворогів. Потім другий. Потім усі разом.
Кулі засвистіли в повітрі.

Я почув, як одна врізається в мене. Гаряче, рвучке відчуття прорізало бік. Я похитнувся, втрачаючи рівновагу.

— ВІТО! — Даріо кинувся до мене, підхопив під руку. — Тікаємо!

Він потягнув мене назад, до виходу. Я намагався пручатися, і все ще бачив Вівіан на підлозі.
Та сили зраджували мене.

— Даріо, ми не можемо її залишити, — сказав я, скривившись від болю. Серце стискалося від думки про те, що вона там одна. Він глянув на мене з болем в очах, але нічого не відповів. Тільки схопив мене міцніше і потягнув до машини. Я відчував, як моє тіло, відмовляється йти.

Але він лише кинув на мене погляд і мовчки штовхнув до машини, обіцяючи, що ми все ще можемо врятувати її... хоча я відчував, що ми вже запізнилися.

Даріо натиснув на газ.
Я озирнувся назад — стрільба стихла, склад тонув у диму.

Вона залишилась там.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍