Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

Я помітив, як Сорая відсторонилася з напруженим обличчям.

— Я — не дівчина, падар. Я — одружена жінка. Крім того, вчителі тоді теж будуть потрібні.

— Вчити може будь-хто.

— Мадар, а є ще рис? — запитала Сорая.

Коли генерал, попрощавшись, поїхав у Гейвард на зустріч з якимись своїми приятелями, хала Джаміля спробувала розрадити Сораю.

— Він тобі добра бажає, — сказала вона, — хоче, щоб ти була успішною.

— Ага, щоб вихвалятися донькою-аташе перед друзями. Ще одна медаль для генерала, — відказала Сорая.

— Не мели дурниць!

— Успішною, — прошипіла Сорая. — Принаймні я не така, як він. Сидить собі тут, доки інші борються з Шураві, та чекає, коли вляжеться пил, щоби повернутися та заявити про своє право на шикарну невеличку урядову посаду. Учителюванням, може, багато й не заробиш, але це моя улюблена справа! І бути вчителькою, до речі, вже точно набагато краще, ніж сидіти на соціальному забезпеченні.

Хала Джаміля прикусила язик.

— Якщо він колись почує, що ти таке кажеш, то назавжди перестане з тобою розмовляти.

— Не хвилюйся, — фиркнула Сорая, кинувши серветку на тарілку. — Я не скривджу його дорогоцінне еґо.

Улітку 1988-го, за півроку до того, як Радянський Союз вивів війська з Афганістану, я завершив свій перший роман: історію про батька та сина, яка розгортається в Кабулі та яку я написав здебільшого на подарованій генералом друкарській машинці.

Надіслав запити до дюжини літературних агенцій, а проте дуже здивувався, коли одного серпневого дня відчинив поштову скриньку і знайшов там лист від нью-йоркської агенції з проханням надіслати повний рукопис. Я відправив його поштою наступного ж дня. Сорая поцілувала дбайливо загорнутий пакунок, а хала Джаміля наполягла, щоб ми пронесли його під Кораном. Сказала, якщо мою книжку приймуть, то вона виконає задля мене назр — заріже вівцю та роздасть м’ясо бідним.

— Будь ласка, хала-джан, не потрібно назру, — сказав я, цілуючи її в обличчя. — Краще виконайте закят — дайте гроші тому, хто в скруті, гаразд? Не потрібно вбивати овець.

Через шість тижнів чоловік на ім’я Мартін Ґрінволт зателефонував з Нью-Йорка та попросився бути моїм представником. Я розповів про це лише Сораї.

— Наявність агента ще не означає, що мене надрукують. Відсвяткуємо, коли Мартін продасть роман.

Ще через місяць Мартін зателефонував і повідомив, що мій роман таки надрукують. Коли я розповів про це Сораї, вона заверещала з радості.

Того вечора ми з її батьками влаштували святкову трапезу. Хала Джаміля приготувала кофту — м’ясні кульки з білим рисом — і білий ферні[62]. Генерал сказав, що пишається мною, а його очі розчулено поблискували. Коли вони з дружиною пішли, ми продовжили святкування пляшкою дорогого «Мерло», яку я купив дорогою додому — генерал не схвалював вживання алкоголю жінками, тому Сорая не пила в його присутності.

— Я так тобою пишаюся, — сказала, піднімаючи свій келих до мого. — І кака теж тобою пишався б.

— Це точно, — відповів я, думаючи про бабу. Як же мені хотілося, щоб він був поруч!

Згодом, коли Сорая заснула — вино завжди наганяло на неї сон, — я стояв на балконі та вдихав прохолодне літнє повітря. Згадував Рахіма-хана і той маленький схвальний відгук на моє перше оповідання. А ще я згадував Гассана. «Настане день, іншалла, і ти станеш видатним письменником, — сказав він якось. — І твої оповідки читатимуть люди з усього світу». У моєму житті було стільки хорошого. Стільки щастя. Цікаво, чи заслужив я бодай на частину цього щастя?

Роман вийшов друком улітку наступного, 1989-го, року, і видавець відправив мене в книжковий тур п’ятьма містами. У афганській спільноті я став сякою-такою знаменитістю. Того ж року Шураві остаточно вивели війська з Афганістану. Для афганців мала б настати благословенна пора. Натомість на моїй батьківщині продовжувала лютувати війна, тепер уже між самими афганцями: моджахедами та урядом Наджибулли — радянської маріонетки. Тож афганських біженців у Пакистані все прибувало. Того самого року завершилася холодна війна та було зруйновано Берлінську стіну. А ще то був рік подій на Тяньаньменьській площі[63]. На тлі всього цього про афганців забули. І генерал Тагері, сподівання якого вже були ожили, коли Союз забрався геть, знову став накручувати свій кишеньковий годинник.

І того ж таки року ми з Сораєю вирішили зачати дитину.

Від думки про батьківство в мені вирували емоції. Я відчував і страх, і захват, і збентеженість, і п’янкість одночасно. Яким батьком я стану, думалося мені. Хотілося бути точнісінько таким, як баба, і водночас анітрохи його не нагадувати.

Однак минув рік, і нічого не відбулося. Сорая стала нервовою, нетерплячою, дратівливою. Натяки хали Джамілі стали надто відвертими, приміром: «Хо деґа! — Ну! — То коли вже я співатиму Аллах Гу[64] за свого маленького навасу[65]?». Генерал, як справжній пуштун, ніколи ні про що не запитував, бо це було б втручання в сексуальні справи доньки та її чоловіка, хай навіть вони одружені вже чотири роки. Але генерал зиркав угору щоразу, коли хала Джаміля дражнила нас на тему дитинки.

— Буває, що не одразу виходить, — сказав я Сораї однієї ночі.

— Але ж, Аміре, рік — це аж ніяк не одразу! — відказала вона не своїм голосом. — Я впевнена, щось не так.

— Тоді нам треба до лікаря.

Лікар Розен — круглопузий повновидий чоловік з дрібними рівними зубами — розмовляв з легким східноєвропейським акцентом, імовірно, слов’янським. Він захоплювався потягами: у його кабінеті всюди, хоч куди глянь, були книжки про історію залізниці, моделі локомотивів, картини, на яких поїзди їхали по рейках через зелені пагорби або мости. І гасло над столом: «Життя — це поїзд. Сідай у вагон».

Він виклав нам план дій. Мене перевірять першим.

— З чоловіками легше, — сказав, тарабанячи пальцями по столу з червоного дерева. — Водогін у чоловіків точно такий, як і розум: простий, майже без сюрпризів. А от з вами, дами... ех, Боженько добряче намудрував, коли вас творив.

Цікаво, він усім парам видає цей пасаж про водогін?

— Пощастило нам, — промовила Сорая.

Лікар Розен засміявся. Забракло кілька ноток, щоб сміх прозвучав щиро. Лікар дав мені направлення в лабораторію та пластиковий стакан, а Сораї вручив направлення на звичайний аналіз крові. Ми потиснули руки.