Джон Максвелл Кутзеє - Безчестя

між спраглим бажанням продовжити літо пристрасного тіла й неохочим поверненням із довгого сну забуття. Але він помилявся. У підсумку його вабила не еротика, не елегійність, а комічність. В опері він не Тереза, не Байрон і навіть не суміш їх двох: він живе в самій музиці, у монотонному металевому лясканні струн банджо, у голосі, що тягнеться злетіти подалі від безглуздого інструмента, але постійно притягується назад, як риба на волосіні.

«Ось яке воно, мистецтво, — думає він, — і ось як воно працює! Як дивно! Як захопливо!»

Він проводить цілі дні в лещатах Байрона й Терези, харчуючись лише чорною кавою та вівсянкою. У холодильнику порожньо, ліжко не застелене; вітер ганяє підлогою листя, нанесене крізь розбите вікно. «Байдуже, — думає він. — Зостав мертвим ховати мерців своїх»[94].

«У поетів я навчився кохать, — протяжно виспівує Байрон десять складів своїм скрипучим монотонним голосом на чистому до, — але в житті, як виявилося (хроматичний спуск до фа), усе інакше». «Дзень-брень-дринь», — озиваються струни банджо. «Чому, ох, чому ти так говориш?» — виспівує Тереза довгою докірливою дугою. «Брень-дзень-дринь», — озиваються струни банджо.

Їй, Терезі, хочеться бути коханою, коханою навіки; їй хочеться піднятися до рівня Лаури і Флори[95] давно минулих часів. А Байрон? Байрон буде вірним до останнього свого дня, але це все, що він обіцяє. Хай двоє будуть разом, поки не помре хтось із них[96].

«My love»[97], — співає Тереза, підсилюючі багаті англійські склади, котрих навчилася в поетовому ліжку. «Брень», — луною озиваються струни. Закохана жінка, загрузла в коханні; кішка, що виє на даху, вихори складних протеїнів несуться кров’ю, роздуваючи статеві органи, змушуючи долоні пітніти, а голоси грубшати, поки душа вибухає своїми палкими бажаннями до небес. Саме для цього слугували Сорайя та інші: аби висмоктати з його крові складні протеїни, наче зміїну отруту, залишити його сухим і тверезомислячим. Терезі не пощастило — у батьковому будинку в Равенні немає нікого, хто висмоктав би з неї отруту. «Іди до мене, mio Байрон, — плаче вона, — люби мене!» А Байрон, вигнаний із життя, блідий, як привид, відповідає насмішкуватою луною: «Лиши мене, лиши мене, дай мені просто жити!»

Багато років тому, живучи в Італії, він навідався до того самого лісу, між Равенною та Адріатичним узбережжям, де півтора століття тому часто їздили верхи Байрон із Терезою. Десь між деревами мусить бути те місце, де Байрон уперше задер спідниці своєї вісімнадцятирічної чарівниці, нареченої іншого чоловіка. Він може завтра полетіти до Венеції, сісти на потяг до Равенни, пройтися пішки вздовж старих доріжок для верхової їзди, минути ту саму місцину. Він пише музику (чи музика пише його), але він не пише історію. На тих соснових голках Байрон заволодів своєю Терезою — «боязкою, наче газель», як він називав її, — бгаючи її вбрання, набиваючи пісок у білизну (увесь цей час коні байдуже стояли поруч), і з цієї події народилася пристрасть, що змушувала Терезу вити на місяць решту свого земного життя в гарячці, від якої завив і Байрон, але на свій копил.

Тереза скеровує його: він іде назирці, сторінка за сторінкою. Одного дня з темряви з’являється інший голос, якого він раніше не чув і не сподівався почути. Зі слів він розуміє, що голос належить Байроновій доньці, Аллеґрі; але з яких глибин його нутра він з’явився? «Чому ти мене покинув? Прийди й забери мене, — кличе Аллеґра. — Так спекотно, так спекотно, так спекотно!» — жаліється дитина у власному ритмі, який наполегливо заважає голосам закоханих.

Ніхто не відповідає на заклики п’ятирічної дівчинки. Негарна, нелюбима, нею знехтував її відомий батько, її передавали з рук у руки і врешті-решт залишили під опікою черниць. «Так спекотно, так спекотно! — скавчить вона в монастирському ліжку, де помирає від la malaria[98]. — Чому ти мене забув?»

Чому її батько не відповідає? Тому що йому набридло життя; тому що він воліє повернутися туди, де йому місце, на інший берег смерті, і зануритися у свій старий сон. «Моє бідолашне маленьке дитя», — співає Байрон нерішуче, неохоче, занадто тихо, щоб вона могла почути. Сидячи в затінку, інструментальне тріо награє зиґзаґоподібний мотив: одна партія злітає вгору, а інша — падає вниз, це Байронова партія.

Двадцять один

Телефонує Розалінд.

— Люсі каже, що ти повернувся до міста. Чому не даєшся знати?

— Поки що я не годжуся для спілкування, — відповідає він.

— А колись годився? — сухо цікавиться Розалінд.

Вони зустрічаються в кав’ярні в Клермонті[99].

— Ти схуд, — зауважує вона. — Що в тебе сталося з вухом?

— Нічого, — відповідає він і не вдається до подальших роз’яснень.

Поки вони розмовляють, її погляд продовжує повертатися до спотвореного вуха. Він переконаний, що, якби колишній дружині довелося торкнутися його, вона б здригнулася. Розалінд не з тих, хто поспішає на допомогу. Найкращі спогади про неї стосуються їхніх перших спільних місяців: паркі літні ночі в Дурбані, вологі від поту простирадла, продовгувате бліде тіло Розалінд борсається в судомах задоволення, яке так важко відрізнити від болю. Двійко сластолюбців: це й тримало їх разом, поки не скінчилося.

Вони розмовляють про Люсі, про ферму.

— Я гадала, що з нею там живе подруга, — дивується Розалінд, — Ґрейс.

— Гелен. Гелен повернулася до Йоганнесбурґа. Підозрюю, що вони назавжди порвали.

— А Люсі в безпеці в такому самотньому місці?

— Ні, там вона не в безпеці, вона була б божевільною, якби почувалася там безпечно. І тим не менше, вона залишиться там. Це стало для неї питанням честі.

— Ти казав, що в тебе вкрали машину.

— Я сам винен. Слід було поводитися обачніше.

— Забула розповісти: я чула історію про твій суд. Погляд ізсередини.

— Мій суд?

— Твоє розслідування, твоє слідство, чи як ти там його називаєш. Чула, що ти не дуже добре себе зарекомендував.

— Ох, де ти це чула? Я гадав, що все було конфіденційно.

— Не має значення. Я чула, що ти справив погане враження. Був занадто непохитним і намагався оборонятися.

— Я взагалі не намагався справити враження. Я відстоював принцип.

— Може, і так, Девіде, але зараз ти, звичайно, знаєш, що на суді справа не в принципах, а в тому, наскільки вдало ти доводиш свою правоту. Моє джерело каже, що ти погано доводив свою правоту. А який такий принцип ти відстоював?

— Свободу слова. Свободу не казати ані слова.

— Звучить грандіозно. Утім, Девіде, ти завжди досконало вмів себе ошукати. Досконало ошукати інших та досконало ошукати самого себе. Ти впевнений, що тут