Джон Максвелл Кутзеє - Безчестя

він вимріяв, до музики, чиї по-осінньому пишні та водночас облямовані іронією співзвуччя він уже приглушено чує внутрішнім вухом.

Він пробує піти іншим шляхом. Знехтувавши аркушами, укритими нотами, знехтувавши квітучою скоростиглою нареченою та її бранцем, англійським лордом, намагається познайомитися з Терезою в зрілому віці. Нова Тереза — невисока кряжиста вдова, котра живе зі своїм підстаркуватим батьком на віллі Ґамбла, керує господарством, тримає гаманець зачиненим і слідкує, щоб прислуга не крала цукор. У новій версії Байрон уже давно помер; єдине право на безсмертя, що залишилося Терезі, розрада її самотніх ночей — повна листів і пам’ятних дрібничок cкринька, яку вона ховає під ліжком; вона називає їх своїми reliquie[88], а її внучаті племінниці відчинять скриньку після тітчиної смерті та благоговійно роздивлятимуться вміст.

Хіба таку героїню він шукав увесь цей час? Чи зможе старша Тереза вразити його серце — таке, яким воно стало?

Плин часу не пошкодував Терезу. Важкий бюст, кремезний тулуб, короткі ноги надають їй вигляду contadina — селянки, а не аристократки. Колір обличчя, який колись так обожнював Байрон, змінився сухотним рум’янцем; улітку вона страждає нападами астми й хапає повітря ротом.

У листах до Терези Байрон називає її «мій друже», потім «кохана моя», а згодом «моя кохана навік». Проте існують листи-суперники, листи, до яких вона не може дістатися й спалити їх. У цих листах, адресованих англійським друзям, Байрон легковажно заносить її до переліку своїх італійських завоювань, сміється з її чоловіка, згадує жінок її кола, з якими він спав. За роки, що минули після його смерті, Байронові друзі один за одним понаписували мемуари, посилаючись на його листи. Після того, як Байрон повіз її геть від чоловіка, розповідають вони, Тереза швидко йому набридла; він виявив, що вона пустоголова, й залишився з жінкою лише через почуття обов’язку; він поплив до Греції, назустріч своїй смерті, аби тільки втекти від неї.

Їхні наклепи допікають їй до живого. Роки, прожиті з Байроном, — вершина її життя. Байронове кохання — єдине, що відрізняє її від інших. Без нього вона ніщо: жінка, чий розквіт уже минув, без перспектив, котра проживає свої дні в похмурому провінційному містечку, обмінюється візитами з подругами, розтирає батькові ноги, коли вони болять, і спить сама.

Чи може він знайти в собі сили полюбити цю непоказну пересічну жінку? Чи зможе він полюбити її так, щоб написати для неї музику? Якщо не зможе, що йому залишиться?

Він повертається до того, що мусить бути вступною сценою. Кінець чергового задушливого дня. Тереза стоїть біля вікна третього поверху в батьковому будинку й дивиться понад болотами і сосновими чагарниками Романьї[89] на спалахи сонця у водах Адріатики. Кінець прелюдії; тиша, Тереза вдихає повітря. «Mio[90] Байрон», — співає вона, і голос тремтить від смутку. Їй відповідає самотній кларнет, потім змовкає, западає тиша. «Mio Байрон», — кличе вона знову, цього разу рішучіше.

Де він, її Байрон? Байрон помер — ось відповідь. Байрон блукає серед тіней. І вона теж померла, Тереза, котру він кохав, дев’ятнадцятирічна дівчина з білявими кучерями, яка так радо віддалася пихатому англійцеві, а потім гладила його чоло, коли після шаленої пристрасті він, глибоко дихаючи, дрімав на її оголених грудях.

«Mio Байрон», — співає вона втретє; і звідкись, із пекельної порожнечі, озивається співом нерішучий, безтілесний голос, голос привида, голос Байрона. «Де ти?» — співає він, а потім промовляє слово, яке їй не хочеться чути: secca, сухий. «Воно пересохло, джерело всього».

Голос Байрона такий слабкий, такий нерішучий, що Терезі доводиться переспівувати йому його ж слова, допомагати йому, дихаючи з ним у такт, повертати його до життя: її дитя, її хлопчика. «Я тут, — співає вона, підтримуючи його, рятуючи його від падіння вниз. — Я — твоє джерело. Чи пам’ятаєш, як ми разом відвідували джерело Аркуа?[91] Разом, ти і я. Я була твоєю Лаурою[92]. Пам’ятаєш?»

Саме так відтепер усе розгортатиметься: Тереза віддаватиме свій голос коханцю, а він, чоловік у пограбованому будинку, віддаватиме свій голос Терезі. За відсутності кращого, кривий допомагає кульгавому[93].

Працюючи якомога швидше, міцно вхопившись за Терезу, він намагається накидати перші сторінки лібрето. «Запиши слова на папері, — каже він собі. — Зробиш це — і далі буде легше». Далі настане час для пошуку в майстрів — приміром, у Глюка — піднесених мелодій, а можливо, хтозна, і піднесених ідей.

Але з кожним кроком, коли він щодня проживає більше часу з Терезою і мертвим Байроном, стає зрозуміло, що привласнені пісні не пасуватимуть, що ці двоє потребують власної музики. І вражаюче, але мало-помалу з’являється музика. Часом йому відкривається контур фрази ще до того, як він хоча б уявить, якими будуть слова; часом слова народжують каденцію; а подекуди відзвук мелодії, яка кілька днів ширяла десь на межі чутного, розкривається і блаженно з’являється на світ. До того ж, починаючи розгортатися, дія відчуває потребу в модуляціях власних акордів, у переходах, які він відчуває в себе в крові, навіть коли йому не вистачає музичних ресурсів, аби втілити їх.

Він сідає за рояль, щоб скласти докупи розрізнені шматки й записати початок партитури. Але щось заважає йому у звучанні рояля: воно занадто округле, занадто матеріальне, занадто розкішне. На горищі, у кошику, повному старих книжок та іграшок Люсі, він знаходить дивне семиструнне банджо, котре купив доньці, коли вона ще була дитиною, на вулицях Квамаша. За допомогою банджо він починає записувати музику, під яку Тереза, часом скорботна, а часом розгнівана, співатиме своєму мертвому коханцю, а тьмяноголосий Байрон співатиме їй у відповідь зі своєї країни тіней.

Чим глибше він спускається за графинею до її особистого пекла, виспівує за неї слова чи мугикає її вокальну партію, тим невід’ємнішим від неї стає, на його подив, дурнуватий бренькіт іграшкового банджо. Розкішні арії, про які він мріяв, тихенько зникають; і звідси вже залишається один маленький крок до того, аби вкласти інструмент їй до рук. Замість того, щоб урочисто ступати сценою, тепер Тереза сидить, утупившись поглядом поверх боліт у пекельні ворота, й колисає мандоліну, на якій акомпанує своїм ліричним поривам; а обабіч від неї стримане тріо у бриджах (віолончель, флейта, фагот) заповнює музикою антракти чи додає між строфами скупі зауваження.

Сидячи за власним столом і роздивляючись зарослий садок, він чудується з того, чого його навчило маленьке банджо. Шість місяців тому він гадав, що його власне примарне місце в «Байроні в Італії» буде десь між Терезою і Байроном: