Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

class="p1">«Дід явно здурів на старості років. Зараз почне пророкувати й розповідати про Апокаліпсис і Божий суд з піною на губах», — про всяк випадок Голота трохи відійшов від ченця.

— Бо тут свята земля, — мовив настоятель. — Саме тут, у підземеллях старого Кременця, заховали мощі святого апостола Матфея.

— Кого? — Голота аж відкрив рота від здивування.

— Апостола Матфея, Христового учня, того, що дав нам перше Євангеліє, — повторив отець Бернард. — Увесь час місце його поховання вважалося втраченим. Хтось казав, що апостола заховали в Ефіопії, де він прийняв смерть мученика, хтось твердив про Малу Азію, але реальність зовсім інша. Апостола поховали в Індії, а кілька століть тому його мощі таємно вивезли звідти францисканські монахи. Одними з найвпливовіших покровителів францисканського ордену були міланські герцоги Сфорца, тож коли королевою Польщі стала Бона Сфорца, францисканці приїхали сюди й заховали мощі тут, у старовинних печерах під містом.

— Але навіщо?

— Щоб навернути місцевий люд до лона католицької церкви. Я знайшов лист Бони, в якому вона говорить про реліквії. Реліквії, що мають приєднати до Святійшого престолу величезну територію, населену схизматами-православними. Вона не писала, що то за реліквії, і лише пізніше я зрозумів… Папа мав отримати нові землі на сході, і Кременець обрали за центр католицького Сходу. Реліквії от-от мали оприлюднити, але…

— Але?

— У печері, де вони були сховані, стався обвал. Мощі засипало землею. І це була катастрофа. Від горя через втрату такої реліквії, що мала б прославити її у віках, королева місяць не вставала з ліжка. Врешті повернулася до Неаполя і там померла. Францисканці ж кілька століть намагалися знайти мощі, але марно. Мені було вісімнадцять, коли я почув цю історію від сторічного францисканця, що зберігав цю таємницю. Я заприсягнувся їх відшукати. Рік за роком я дізнавався про підземелля Кременця, знав кожен закуток, кожен поворот, але не міг знайти… І лише він мені розказав… і мав показати…

— Ваші пальці, — перервав настоятеля Голота, дивлячись у вікно. — Я звернув на них увагу, щойно вперше переступив поріг вашого будиночка. Мені було дивно, де це ви так до крові збиваєте руки. То ж ви каменя постійно підіймали, так? А ще ви страждали від того, що стали співучасником убивств. І навіть вирішили розповісти всім про них. Розповісти, нічого не розповідаючи. Звеліли написати картину. Муки святого Еразма, — показав Голота на картину. — Вгадав?

— Так.

— У Болоньї, де я навчався, копії Боутса з образом мук святого Еразма висіли всюди. Це все через те, що мощі святого були поховані в одній з тамтешніх церков. Я не відразу помітив, що ваша картина відрізняється. Хоча щось дивне в ній мені відразу впало в око, от тільки я не зрозумів, що саме. Та під час останнього до вас візиту мене наче по лобі ляснуло — я нарешті збагнув. Один з катів на картині чомусь чернець, інший же також відрізняється від оригіналу — він високий, в обладунках, а головне — на ногах у нього шпори. Лицарські шпори, — повторив Голота.

— Усе правильно.

— Чому ви замовили таку картину? Так ви сповідалися? Вам справді не давало спати сумління?

— Мені не давало спати сумління, — повторив одними губами чернець. — І хоч так я міг сказати правду.

— Це самообман, отче. Ви такий же вбивця, як і він. Хоч і прикривалися своєю нездійсненною мрією.

Отець Бернард дивився помертвілими очима на картину й лише ледь помітно кивнув.

— Я завжди це знав. Та це була ціна за знання, і я її платив.

— Але що він знав? Що змусило вас іти за ним?

— Бо він дав мені надію… Маленький нікчемний шанс… Він змалку любить книги. Ту старовинну інкунабулу знайшов в Італії, в якомусь Богом забутому монастирі. Там була історія писаря Бони Сфорци, який розповідав, де саме кременецьких підземеллях сховали раку з мощами апостола… Міхаель показав мені частину розповіді, яку переклав з італійської, і я втратив сон. Ви колись опинялися за крок до мрії, Голото? До якої марно йшли все своє життя… Я не міг не збожеволіти. Кожну хвилину, кожну мить я чекав, коли ж він покаже мені все… Та він так і не показав. Так і не показав… — сумно повторив настоятель. — Голото, будьте ласкаві, принесіть мені води. Кухоль там, біля колодязя… Тільки обережно, стежка вся замерзла й слизька.

Голота рвучко відчинив двері і вийшов у морозний вечір, залишивши старого. Він крутнув корба криниці і, дивлячись невидющими очима в небо, намагався зрозуміти історію отця настоятеля. Він зачерпнув води і пішов до будинку.

— Ось ваша вода, отче…

Старий Бернард лежав на своєму вбогому ліжку й усміхався мертвими губами. До грудей він притискав порожню пляшечку. Голота повільно випив кухоль крижаної води, не відриваючи погляду від василіянина, а тоді підійшов і тремтячою рукою провів по очах мерця.

«Хоч хтось із Мнішекового роду вміло накладає на себе руки». — пульсувала в голові ліценціата незграбна думка.

Розділ 23

У якому підбивають підсумки

— Знаєте, мій милий друже, серби кажуть, якщо випити чарку сливовиці й заплющити очі, то можна почути, як вітер хитає сливи у саду під Валево, якщо дві — як із гуркотом тече зелена Дрина, а якщо випити з добрим другом пляшку, то весь світ завмирає, і тоді можна вчути шепіт самого Бога…

Голота здивовано скосив очі на лікаря, якого ніколи не міг запідозрити в любові до сльозливої поезії і багатослівних притч. Та то був не жарт — медик стояв, закотивши очі, найімовірніше, намагаючись почути, як вітер хитає сливи в саду під Валево.

— Хохриттере, не лякайте мене, — перехрестив Голота лікаря. — Це нагадує, як мене колись пригостив плезнським адвокат із Франкфурта, що весь час плакав, розмазуючи по щоках отакенні п’яні сльози. «Проклятий Йоггі!» — голосив він, згадуючи власного синочка. «Пише вірші і п’єси і не хоче продовжувати нашу з діда-прадіда професію», — жалівся адвокат після п’ятої кварти. Він був певен, що Йоггі чекає доля нероби й гульвіси, і скоро той осоромить поважну родину франкфуртських бюргерів на віки вічні. Уже тепер, казав нещасний батько, з родини Гете сміються і показують пальцем, як на блазнів. Врешті того Гете викинули з шинку, хоча говорив він правильні речі.

— Але до чого тут я? — захихотів Хохриттер, і Голота велично підняв руку, жестом попрохавши не перебивати.

— А до того, що я з тим старим Гете повністю згоден. Кожен має робити те, на що вродився. Отой малий Йоггі Гете