Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

із застиглою ввічливою усмішкою, то стискаючи, то відпускаючи руків’я карабели.

— Отче Бернарде, хотів спитати вас… Я чув, ви цікавитеся підземеллями, — обережно почав Голота.

— Що? Кажіть голосніше, — абат високо підняв брови й приклав до вуха руку, вдаючи, що не розчув, хоч Голота й бачив, як здригнулися кутики Бернардового рота. Отець-настоятель явно зрозумів, що каже Голота.

— Підземеллями, високопреподобний отче, — із задоволенням голосно гаркнув Голота у вухо абату.

— Господь святий, не кричіть так, я ж не глухий, ліценціате.

— Вибачте, високопреподобний отче.

— Це вам хто казав? Знають про те небагато людей… Так, із самого дитинства мене не полишає мрія знайти підземне місто з легенд, — не надто ласкаво почав василіянин.

— Яке місто з легенд? — здивувався Голота. — Всі кажуть хіба про тунелі, що лежать під Кременцем…

— Тунелі, тунелі. То все полова, мій юний друже. Ті нори нічого не варті. Головне — куди вони ведуть.

— І куди ж?

Настоятель пильно подивився на Голоту, схрестивши руки на грудях. Він роздратовано пожував трохи своїм беззубим ротом, а тоді проказав.

— Якщо ви з тих жартівників і вирішили собі кепкувати, то йдіть собі геть, молодий чоловіче. Я нічого вам не скажу. І можете передати привіт тим, хто вас підіслав!

— Зовсім ні, високопреподобний отче. Я й не чув про те місто. Чесно кажу вам.

Голота виглядав ошелешеним, тож чоло настоятеля, вкрите зморшками, врешті розгладилося. Ще з секунду він порозглядав ліценціата, наче очікував, що той вибухне реготом, та зрештою почав говорити.

— Ті, кому я, старий дурень, розповів історію, вважають мене схибленим дідом, що любить казочки.

— Я не вважатиму…

— Може. А можливо, й ні. Але в будь-якому разі я вирішив, що розповім вам, то слухайте й не перебивайте дурними питаннями!

— Мовчу, — схилив голову Голота.

— Це все забута історія цього міста. Все своє життя я по клаптиках збирав…

— Що збирали?

— Уривки літописів, речення в старих фоліантах, легенди. Колись давно місце, де ми з вами стоїмо, було звичайною долиною річки. Люди тут не жили. Воліли селитися в гірських печерах, а не в низині, яку часто топило розливами повноводдя. Але з часом річка обміліла й відступила, а люди потроху почали спускалися сюди, де був плодючий ґрунт і добрі врожаї. Тут горяни будувалися так, як звикли робити це сотні років: копали глибокі землянки, схожі на печери, з’єднували їх переходами, а вже пізніше над ними ставили будинки. Так почався Кременець.

Старий пожував беззубим ротом і подивився на свої вкриті плямами руки.

— Незабаром на горі виріс замок, і місто почало процвітати, бо стояло на перехресті важливих шляхів, якими йшли сотні купецьких валок. Так було до того, як прийшли кочівники з далекого сходу, що нищили все на своєму шляху. Монголи кілька разів намагалися взяти замок, і щоразу наші відбивалися. Та 1287 року орда Бурундая, великого отамана Чингізхана, посунула сюди. У битві Бурундай переміг князя, і це був кінець Кременця, він був знищений. Те, що не зруйнував монгол, довершила стихія. Того ж року місто накрило величезним потоком грязюки, що зсунулася з гір. Однак Кременець помер на поверхні, але вижив під землею. Адже зсув хоч і знищив надбудови, не зачепив величезного підземного лабіринту підвалів старого міста.

— І що, ним таки користувалися?

— Так. У руїнах замку знайшли прихисток жменька містян, що вижили після навали. Вони почали відбудовуватися. Поволі народився нинішній Кременець. Та це вже було місто над містом. Старий же Кременець нікуди не подівся. Величезний підземний мурашник, поритий ходами, він і досі там, під землею, хоч про нього всі й забули. Сотні тунелів, про які нинішні городяни дізнаються, лише коли після дощу їхні подвір’я сунуться в чергове бездонне провалля. Та загалом підземне місто вважається дідівською казкою, яку, до речі, також забули.

— То ви його знайшли?

— Якби ж то. Я шукаю загублений Кременець ось уже п’ятдесят років, та лише приблизно знаю, де він.

— А хто вам розповів про це? Звідки ви знаєте про все це?

— Колись давно мені, як і вам я, розповіли цю історію. І з того часу я шукаю…

— Але, що ж ви знайшли за ці п’ятдесят років?

— На жаль, небагато, — чернець відкинувся на спинку крісла. — Всі тунелі, які я знаходив, засипані, зруйновані або ж повні води. Ходити ними неможливо. Всі ті розповіді про кілометри підземних переходів під землею… Я не знайшов нічого.

Голота несподівано піднявся, отець Бернард лише провів його здивованим поглядом. Ліценціат підійшов до тапчана отця і, впершись ногою на бильце, посунув ліжко. Тоді так само мовчки витяг шаблю і запхав між камінцями, що вкривали підлогу, натиснув, і одна з плит піднялася. Голота схопив її за край і відсунув убік, відкриваючи порожнечу. У кімнату війнуло сирістю з підземного ходу, що темною пащекою дивився на ліценціата. Голота встав із колін, обтрушуючи руки.

— От вам і пусті балачки, високопреподобний отче…

— Як ви…

— Як я дізнався? А просто — пройшов із гір до вашого будинку, отче. Під землею. Шляхом отого Кременецького Звіра, що шинкує місцевих, як овець. І побачив ось цей камінець, що лежить прямісінько під вашим ліжком. Ляду, яку ви відкривали, аби впустити до підземель убивцю. Як вам відчувати себе помічником диявола, святий отче? — несподівано запитав Голота.

— Що? Ви забуваєтесь…

— А по-моєму, це ви забули про закони людські й Божі, отче! — глухим голосом проказав ліценціат.

— Чи ви збожеволіли, Голото? — ошелешено проказав василіянин.

— Я можу запитати це й вас, — спокійно проказав Голота, дивлячись на висохле обличчя настоятеля так, наче намагався угледіти на ньому якісь ознаки божевілля. — Увесь час ви покривали вбивцю, святий отче. Увесь час ви давали поживу хворій істоті, що вбивала людей, як свиней, показували йому дорогу до жертв. Підземну дорогу зі святої обителі.

Сивий настоятель мовчав, судомно вчепившись за бильця свого крісла. Його зморшки, здавалося, ще глибше врізалися в шкіру, очі розкрилися, стиснені губи побіліли. Він хапав ротом повітря.

— Ти не розумієш, — зненацька прошепотів він. — То були необхідні жертви. І я змирився, бо саме такою була дорога до знахідки. Вона б осяяла все місто святою благодаттю. Завдяки їй люди б вийшли з тіні нинішнього убозтва та забобон, що століттями тримають їх, наче диявольські пазурі. Всі ці відьми, вовкулаки, лісовики й мавки, в яких вірять ці темні дурні люди. Я б приніс їм спасіння, я б приніс їм світло. Боже світло.

— Яке світло, отче Бернарде? Про що ви? — Голота з опаскою дивився на старого василіянина, а той, вирячивши очі, повернув голову до вікна.