Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

— Оце вихід? — здивувався Голота.

— Або вхід, це дивлячись, як ото дивитись. Брама в підземелля, — несподівано пофілософствував Михальцьо.

У ту браму вони ледь заповзли. Лізли рачки, та поступово нора ставала все більшою. Зрештою, можна було стояти, щоправда, зігнувшись у три погибелі. Отак вони й пішли, Голота міцно вчепився в Михальця й не відпускав його. Подорож не можна було назвати приємною. Ліценціату здавалося, що тим мурашиним переходам не буде й кінця і краю. Уже за хвилину після початку подорожі він був увесь у глині і важко хекав.

«Хоч я й не уявляв, що йтиму вимощеною цеглою та камінням дорогою, яку освітлюватиме пломінь безлічі смолоскипів, однак реальність виявилася надто жорстокою», — Голота подумки згадував лайки на всіх відомих йому мовах і тьопав далі вогкою діркою в землі, яку дивом не завалило за стільки років. Повсюди стікала вода, сипався пісок, під ногами було багно, з якого він інколи насилу міг витягнути ноги.

«Тепер хоч зрозуміло, чому Чорти називали підземелля норами, і Михальцьо дивився на мене, як на божевільного, коли я пафосом казав на них „тунелі“», — згорбившись, Голота чимчикував у цілковитій темряві, яку розрізало лише світло від каганця Михальця. Голота все уважніше придивлявся на цього дивного чоловіка.

«Дивлячись на цього миршавого дядечка, і не скажеш, що його разом з братами називали Чортами і що вони наводили жах на всіх тутешніх багачів. Якщо вони й справді були Чортами, то цей у них був хіба якимось однорогим і безхвостим бісом-невдахою, — розмірковував далі Голота, дивлячись на худеньку шию свого поводиря. — Хоча, з іншого боку, вигадливі й підприємливі Микольцьо й Іванцьо вже років з десять як гниють у землі, а їхній обережний старший брат живий-живісінький. Тож ще незрозуміло, хто з них спритніший», — резонно заперечив сам собі Голота й знову зиркнув на Куца, який рухався підземеллям, пробуючи ногою кожен підозрілий виступ і вживу демонструючи прислів’я «Festina lente»[40].

Нарешті Михальцьо зупинився й підняв пальця догори. Голота загальмував, вгатившись йому у спину головою.

— Це вже ми під тринітаріями, — сказав старший Чорт, піднімаючи каганця до якоїсь позначки. — Пішли покажу вихід до підвалу кам’яниці…

Хід розділявся на два рукави. Вони пірнули у лівий. До напівзаваленого камінням отвору, який підпирали залишки дубових дверей, ішли вже не в багні, а по мокрому, але ж пісочку. Михальцьо щось шепотів, та Голота не розумів і половини його слів.

— Це підвал будинку, сюди ченці мало потикаються. Аби вийти, треба кілька камінців відкидати і двері прочинить. Через цей підвал ми до Джевецького колись залізли…

— А далі куди нора йде? Отой, основний хід?

— Він розділяється. Одна нора йде на Вишневецьку, інша — до василіанського монастиря.

— До василіянів?! З монастиря можна дійти на Вишневецьку?

— Можна. До будинку старости.

— До будинку старости?!

— Так, — відповів переляканий Голотиними криками Михальцьо. — Від василіянів до кімнати у палаці Сангушків, — ще раз підтвердив.

Голота механічно кивнув у відповідь, облизавши губи.

— Туди йдемо, Чорте.

Підземна дорога від тринітаріїв до василіанського монастиря була широкою, неначе вулиця на поверхні. Над головою — хоч і низьке, але склепіння, під ногами — сухо, а каганець Куца вихоплював із темряви шматки давньої цегляної кладки. Вони йшли так хвилин з п’ять, поки нора врешті не вперлася в глухий кут. Куц показав угору.

— Ми до василіянів ніколи не ходили, бо то ж гріх великий — церкви обкрадати. Хіба колись Іванцьо заліз до єзуїтів, узяв маленького підсвічника срібного. Думаю, через той підсвічник нас Бог і покарав, — зітхнув він. — Он той камінь, його відсунути треба. Це хід, але куди він виходить — я не знаю.

Голота подивився угору. Він узяв каганець із рук Куца й посвітив трохи, а тоді торкнувся пальцем свіжих подряпин на камені. Голота припідняв його — почувся характерний звук. На відміну від Михальця Чорта, він знав, куди виходить хід. Прямо над ними стояв тапчан настоятеля василіянського монастиря отця Бернарда.

Розділ 22

У якому розповідають легенди

Абат Бернард сидів у кріслі, заплющивши очі, а молодий послушник читав йому вголос якийсь із розділів «Дослідів» Монтеня. Закутаний у ковдру сивий настоятель лише кивав головою, коли чув якесь улюблене мудрагельство філософа, й аж мружився від задоволення, повторюючи пошепки сентенції великого француза, які знав напам’ять. Голота, який завмер на порозі, ввічливо кахикнув — настоятель відразу ж розплющив одне око, а за ним і друге. З відчутним зусиллям він таки вийшов із напівсну і, навіть не встигнувши стерти блаженну усмішку з обличчя, повернувся до ліценціата. Той підняв руку з шаблею і рукавом витер пошкрябану щоку.

— Що з вами, мій милий друже? Чому ви такий стривожений?

— Нічого страшного, отче. Єдине що: треба допомогти вашому охоронцеві. Отому брату Циклопу, що зараз лежить і пускає криваві бульки в кучугурі…

— Господи! Яне, йди поклич братію й віднесіть пораненого… Чи мертвого? — занепокоєно подивився настоятель на шаблю Голоти.

— Живий, — запевнив той. — Напевне. Найімовірніше, — виправився ліценціат.

— І навіщо ви…

— Він надто багато питав, святий отче. Але це я завжди терпів. А от коли торкаються мого обличчя, не люблю, — провівши долонню по щоці, проказав Голота.

— Забудемо про той прикрий випадок. Думаю, як брат очуняє, я вас швидко примирю, — просто сказав Бернард і швидко змінив не надто приємну тему. Щоправда, згадав ще менш приємну.

— Як здоров’я мого милого Міхала? — отець Бернард турботливо насупився, явно примусивши себе думати про сумну пригоду з небожем. — Я вже збирався йти підтримати його святим словом, але Хохриттер відговорив. Сказав, треба дати хлопчику трохи підлікуватися…

— Я думаю, уже можна. Він попрохав запросити вас до нього сьогодні ввечері. Я саме через це й прийшов.

— О, дуже добре, дуже добре. Я навідаюся до нього… Йому потрібна підтримка, як нікому на світі. Господь завжди підтримує своїх дітей, навіть якщо діти вчиняють нерозумно…

Голота ввічливо слухав стандартні форми, які священик, мабуть, тисячі разів промовляв на проповідях. Схилившись перед настоятелем, він бачив, як рухаються губи отця Бернарда, відкриваючи червоні пусті ясна василіянина, й не розумів ні єдиного слова. У голові в нього роїлися купа думок, що їх ліценціат ніяк не міг упорядкувати. Голота аж напружився — так намагався заспокоїти й утихомирити цей вулик, що дзижчав у макітрі, й отямився, лише коли помітив погляд отця Бернарда, — він завершив своє святенницьке ґелґотання й тепер дивився на ліценціата, якийсь чомусь не поспішав відкланюватись, натомість стояв