Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– А те, що це дуже погано, ось що, – відповів Тарас, нахиляючись, щоб перевірити ніпель. – У одного мого напарника, ще до тебе, схожа ситуація була. Він так само, як і ти зараз, не звернув уваги, а потім купував новий «Renault Magnum».

– Ти про що?

– Колесо вибухнуло в дорозі! Сталася страшенна аварія. Йому пощастило вижити, але вантажівка була списана. Не хочеш повторити? Давай помпу сюди, будемо знижувати тиск.

– От трясця, – пробурмотів Аркадій, зітхнувши, і поліз до кабіни.

– Знімай з неї трубку, решта нам не потрібна, – додав Тарас.

За кілька секунд він уже приєднував шланг із затискачем на кінці до ніпеля, з якого зі свистом виходило повітря.

– То що ти хотів? – випроставшись, запитав Аркадій у Святослава.

Святослав мовчки спостерігав за процесом зменшення тиску в колесі.

– Я до кого звертаюся?! – підвищив голос Аркадій.

– Так, зараз... Мабуть, усе зараз і з’ясується, – нарешті обізвався Святослав.

– Дивний ти якийсь, чоловіче, – кинув репліку Тарас, сидячи навпочіпки біля колеса. Потім раптом додав: – Зачекай, я тебе, здається, десь бачив.

Згадавши про окуляри, Святослав витягнув їх із кишені, куди сховав одразу ж, як зрозумів, що прозріння повернулося.

– Ви, напевно, мене з кимось переплутали, – сказав він, повертаючи окуляри із затемненими скельцями на обличчя.

– Та ні, Тарас правий, по телеку. Тебе показували по телеку, ти той засуджений, – Аркадій підняв вказівного пальця, тицяючи ним у бік Святослава.

З трубки, яку Тарас приєднав до колеса, продовжувало несамовито сичати повітря.

Зробивши кілька кроків назад, Святослав зсунув окуляри на край носа і уважно оглянув далекобійника разом із його величезним рефрижератором.

– Здається, хлопці, це було саме колесо, – спокійно промовив він.

– Що? Що ти взагалі верзеш?! – гаркнув Аркадій, невдоволено зиркаючи на Святослава. Його пальці повільно стискалися в кулаки, і він почав рухатися до власника перукарні.

– Облиш ти його! – втрутився Тарас, оглядаючи шланг. – Тиск нормалізувався, усе гаразд. Поїхали, поки твоя молочка ще досі молочка, а не якась бурда білого кольору.

– Якого ж дідька він нас зупиняв?! – Аркадій роздратовано глянув на Тараса.

Доки водії далекобійника відволіклися на одне одного, Святослав, нічого не пояснюючи, пішов геть.

Сонце в цей час ледь-ледь визирало за горизонту. Поставала ніч.

***

Коли Святослав повернувся з прогулянки додому, Соня саме діставала з духовки запечену курку, наче передчувала, що сьогодні буде привід для свята. По телевізору, який вона скоріше слухала, ніж дивилася, показували Тімура. Той либився наче без розуму, та патякав щось про черепах в Атлантичному океані. Завдяки цій загадковій, не лише для інших, але й для самого Тімура персоні, ЗМІ майже забули про Святослава. Судячи з доступних відео в інтернеті, Тімур навряд чи міг повністю зрозуміти самого себе. Чим більше люди дізнавалися про цього чоловіка з білим чубом і татуюваннями, тим менше залишалося сумнівів щодо того, хто саме спричинив пожежу в метро. Святослав, на фоні цієї особи з дивним опецьком на шиї, виглядав як лагідне домашнє кошеня. Здавалося неймовірним, що такі абсолютно різні особистості могли бути спільниками.

Як виявилося, Тімур не лише вживав наркотики, але й займався їх збутом, а ще був крадієм. Одного разу він обчистив касу в невеликому магазинчику, а згодом, через деякий час, розібрався з платіжним автоматом «UniPay». І хто знає, скільки подібних випадків залишилося невідомими. Сам Тімур пояснював свої злочини тим, що їх нібито змушував скоювати «той інший із шафи» – загадкова особа, яка з’являлася в його свідомості коли заманеться.

Одного разу, просто під час судового засідання, цей «інший» ніби на підтвердження його слів заволодів Тімуром. В нестямі він кинувся гамселити по пластиковому бар’єру, що відділяв підсудного від решти зали, й почав таке вигукувати, що навіть суддя, людина, яка звикла до різноманітних витівок на роботі, був явно збентежений. Охорона зрештою заспокоїла Тімура, і коли він знову сів на лаву, то спокійно повідав історію про пограбування касового апарату в магазині «Оленка».

Недовго роздумуючи, слідчі перевірили цю інформацію, і все підтвердилося. Директор мінімаркету «Оленка плюс» (так звучала повна назва магазину) не подавав заяву до поліції, оскільки вважав, що втрата сімнадцяти тисяч гривень не варта зусиль. Однак, після цього інциденту, він все ж таки вирішив звільнити касира, аби перестрахуватися.

Частину цієї сповіді «людини із шафи» транслювали наживо на телеканалі «Прямий», а потім її розбирали буквально по кісточках усією країною, на всіх доступних медіа. Мабуть, єдиною людиною, яка цього не робила, був сам Святослав. Він досі відчував, як мільйони чужих язиків продовжують смакувати його власними кістками.

Та ось тепер, після прогулянки, Святослава переповнювали зовсім інші настрої. Це вперше йому вдалося не лише попередити трагедію, а й повністю її відвернути. І що найдивовижніше – без жодних особливих ексцесів, аномалій чи примх долі. Усе, що було потрібно, – зменшити тиск у передньому колесі далекобійника. Натомість десятки, а може й сотні людей, які навіть не здогадувалися про загрозу, що нависла над ними, залишилися живими.

Щоправда, усе було не так гладко, як могло здатися на перший погляд. Зустріч із білолицим старим у його різнокольоровій «клітці на колесах» псувала смак перемоги. Моторошні хвилини, проведені в салоні «Daewoo», проривалися крізь завісу ейфорії, у якій перебував Святослав. Ці спогади викликали тривогу.

Тепер йому було зрозуміло: водій червоного седана не був простою випадковістю. У житті не трапляється стільки збігів, як ті, що пов'язували Святослава з «Daewoo». Хоча старий поводився апатично, Святославові врізалися в пам'ять його очі. Вони двічі коротко зупинилися на його обличчі, і цього вистачило, щоб зрозуміти: ті очі дивилися на нього не вперше. У них була жадоба і зосередженість, схожа на погляд тигра перед стрибком на жертву.