Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Ось ця фура! Її треба зупинити! – він показав уперед на вантажівку. – Ось ваша сотня, якщо ми це зробимо.

Він нарешті дістав банкноту й продемонстрував її водієві. Той, зухвало посміхнувшись, притиснув педаль газу до підлоги й сказав:

– Давненько я так не ганяв по трасі!

Салон почав помітно яскравішати, стаючи помаранчевим, а капот, на котрий мимохідь дивився Святослав, червонів. Здалося, що в авто аж занадто холодно – кондиціонер, схоже, працював на повну потужність. Капот червонів, торпеда та оббивка сповнювалися забарвленням. Святослава, немов блискавка, пронизала думка: невже це вона?

Він різко перевів погляд на водія.

Той сидів за кермом цілком спокійно. Чорна сорочка й такі ж штани виглядали бездоганно, на голові – шкіряний кашкет, окуляри з ледь затемненими зверху лінзами. Але що викликало мороз по шкірі – це його обличчя і пальці. Вони були білі, майже воскові, як у статуї або… мерця.

Руль, за який трималися ці моторошно бліді пальці, був обтягнутий пухкою білою тканиною, що нагадувала саван. А на клаксону Святослав помітив наліпку рожевого кольору з написом: «Хто наступний, Біллі?»

Цей момент закарбувався у його пам’яті назавжди. Він ще довго відтворюватиме в уяві кожну деталь, згадуючи, як у ту мить серце почало шалено калатати, а дихання раптом урвалося.

– Майже наздогнали, хлопче, – промовив водій «Daewoo Laganza», не відриваючи погляду від дороги. На вигляд йому було за сімдесят, та шкіра...

Прозрілі очі Святослава сигналізували мозку, що перед ним сидить не просто людина, а щось, що одночасно є і живим, і мертвим. Мрець за кермом. У салоні панував пронизливий холод, а в повітрі розтікався аромат малини. Над торпедою погойдувався невеликий рожевий мішечок – напевно, саме він наповнював простір солодкуватим запахом. Святослав подумав, що відтепер холод завжди буде у нього асоціюватися з цим ягідним ароматом.

Отруйно-червоне «Daewoo» порівнялося з фурою, і водій почав моргати фарами й сигналити, вимагаючи зупинки.

***

– А не пішов би ти по раки! Йолопе! Геть з дороги! – заверещав Аркадій, нервово стискаючи кермо.

Та «Daewoo» продовжувало наполягати, тримаючись поряд.

– Може, в нас щось ззаду негаразд? – припустив Тарас, визираючи у дзеркало.

– З боку! Чхати на те! Якщо молочка скисне, у нас будуть проблеми з усіх боків! – гаркнув Аркадій, кинувши майже ненависний погляд на червоне авто.

– Та почекай ти, Супермене, спасемо ми ще твою молочку! – несподівано різко перебив його Тарас.

Аркадій здивовано покосився на напарника – той зазвичай говорив спокійно й без підвищення голосу.

– Потрібно зупинитися й дізнатися, що сталося, – тепер уже спокійніше додав Тарас.

– Ти дійсно так вважаєш? – скептично буркнув Аркадій.

– Аркадію, увімкни мізки. Чого б цьому водієві просто так до нас прискіпуватися?

У «Daewoo» опустилося вікно, і звідти показалася бліда рука в чорному рукаві, яка махнула у бік далекобійника.

– Бачиш? Він дійсно хоче, щоб ми зупинилися, – вказав Тарас.

Аркадій роздратовано зітхнув і, трохи подумавши, нарешті відповів:

– Гаразд, але запам’ятай: якщо те, – він показав великим пальцем собі за спину, маючи на увазі рефрижератор, – що в нас там, зіпсується, ти будеш виплачувати на десять відсотків більше.

Рух на трасі поступово сповільнювався, «DAF» плавно перебудовувався з однієї смуги на іншу, а «Daewoo» невідступно слідував за ним. Інші водії невдоволено пригальмовували, дехто нервово тиснув на клаксон.

– Натисни собі на носа, – пробурчав Аркадій у відповідь на черговий сигнал іззаду.

Нарешті обидві машини зупинилися біля бордюру, трохи далі від тролейбусної зупинки.

– Ну ось, юначе, все зроблено. Давай сюди сотню, – звернувся старий водій із блідою шкірою, не зводячи очей із дороги.

Святослав, мов зачарований, простягнув руку з купюрою.

– Клади на торпеду, – коротко відказав старий.

– Добре, – покірно погодився Святослав і акуратно поклав банкноту на бездоганно чисту оббивку.

У салоні все виглядало так, наче його щойно повернули з хімчистки чи зняли зі складального конвеєра. Навіть світлі волохаті килимки під ногами вражали своєю бездоганною білістю.

– Дя-ку-ю, – майже по складах вимовив Святослав, не в змозі відірватися від химерної атмосфери салону «Daewoo Laganza».

Старий водій, не виказуючи жодних емоцій, байдуже глянув на нього. За дві секунди він знову відвернувся, залишившись таким же мовчазним, як і раніше.

Відчинивши двері, Святослав, сам не розуміючи чому, ще раз поглянув на старого й невпевнено промовив:

– До побачення.

– Давай скоріше, не наганяй до салону спеки. Я ненавиджу жару, просто на дух не переношу, – відрубав водій, навіть не повернувши голови.

– Добре, добре, – поспіхом відповів Святослав, трохи пожвавившись. Нарешті, він вийшов із машини й акуратно зачинив двері, які, втім, звучно хлопнули.

«Daewoo Laganza» плавно рушило з місця, миттєво вписавшись у потік автомобілів, і вже за кілька секунд зникло з поля зору.

Тарас із Аркадієм уже стояли поруч зі Святославом, і коли той, нарешті, відірвав погляд від червоного седана, то почав говорити:

– Хлопці, вибачте, але є одна штука…

– Ану замовкни, – перебив його Тарас, стоячи біля переднього колеса й, за звичкою, б’ючи по ньому ногою для перевірки.

– Ти чого? – здивувався Аркадій.

– Замовкни й слухай.

До них приєднався і Святослав, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

– Чуєш це потріскування?

– Ну, чую. І що? – незадоволено відгукнувся Аркадій. Його думки зараз крутилися виключно навколо вантажу з молочною продукцією.

– А те, що водій ти нікудишній. Тиск у цьому колесі зараз такий, ніби ми на Маріанській западині.

– І що з того? – обурено перепитав Аркадій.