Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Е ні, як почнуть розвантажувати в цю спеку, я ні за що не відповідаю, – сухо кинув Тарас.

– А ти краще подзвони ось за цим номером, – не слухаючи його, буркнув Аркадій, витягаючи з кишені зім’ятий папірець. – Скажи, у нас форс-мажор, нехай готують місце на рампі. У черзі нам стояти ніколи. Ось, бери!

– Так тут 097, а в мене «life», – незадоволено промовив Тарас, розглядаючи папірець.

– Ну так бери з мого телефону дзвони! – гаркнув Аркадій, одночасно натискаючи на клаксон. – Куди ріжеш, зараз як вріжу, без заду залишишся! Холера ясна! Цілісінький день з цим зламаним холодильником! – Він люто потягнувся до приладової панелі, але раптом знов повернувся до напарника. – Може ти його не перевіряв належно?

– Та перевіряв я його, перевіряв, як завжди, – з обуренням відповів Тарас, стараючись не дивитися на Аркадія.

– А треба було не «як завжди», – перекривив його Аркадій, ще більше розпалюючись.

– Та хто ж знав! – випалив Тарас, водночас натискаючи кнопку виклику на телефоні. На іншому кінці лінії пішли гудки, і він зосередився на очікуванні з’єднання, не звертаючи більше уваги на напарникові нерви.

Тим часом Святослав, знуджений бездіяльністю, ось уже три тижні не маючи жодної роботи, продовжував неквапливо прогулюватися містом. Одягнений у бейсболку, затемнені окуляри, шорти та шльопанці, він мав вигляд відпочивальника, що блукає вздовж морського узбережжя.

Місто змінювалося. Він спостерігав за оновленнями, новобудовами, що тепер виростали швидко і тяглися високо вгору. Двадцятип'ятиповерхові будинки, які тепер здавалися звичайним явищем, у його дитинстві були б чимось неймовірним. Тоді навіть десятиповерхівка здавалася справжньою горою, наче маленький Кіліманджаро серед рівнин.

Темніло. Більшість людей поверталися з роботи додому, занурені у свої турботи, тож Святослав особливо не хвилювався, що хтось зверне на нього увагу. Після такого спекотного дня мало хто мав би на це сили чи бажання.

Останнім часом його персона майже зникла із засобів масової інформації, і Святослав почав переконуватися, наскільки сильно це таки впливає на його «популярність». Впізнавали його дедалі рідше.

Святослав крокував вздовж так званої Житомирської траси, по проспекту Перемоги. Справа він якраз проходив повз нещодавно збудований Благовіщенський собор. Будівля ще не була відкрита повністю, ймовірно, роботи в середині продовжувалися. Розписи – справа кропітка, та й огорожу з усіма стовпчиками й решітками належало ще впорядкувати. Святослав саме задумався про це, коли раптом щось навколо змінилося.

Крізь затемнені окуляри, хоч це й здавалося нелогічним, відчувалося, що змінився відтінок темряви. Він не міг одразу зрозуміти, що саме сталося: чи то ніч наступила раптово, чи з окулярами щось не так. Знявши їх і глянувши на лінзи, Святослав все зрозумів, причина була не в окулярах.

Листя на деревах і кущах поволі наливалися насиченим зеленим кольором, ніби підсвіченим ізсередини. Цегляна стіна Благовіщенського собору наче розжарювалася, набираючи глибокого червоного відтінку. Інші предмети навколо – паркан, клумби, одяг на перехожих – набували неприродної яскравості, їхні кольори ставали чіткішими й більш виразними, ніби хтось підкрутив контраст до максимуму.

«Спалах», – подумав Святослав. Він інстинктивно озирнувся, спершу вдивляючись у тротуар, яким ішов. Проте нічого незвичайного – лише люди, що квапилися у своїх справах. Тоді його погляд звернувся на трасу.

Дорогою рухалося чимало легкових автомобілів, але серед них виділявся один – масивний далекобійник із рефрижератором. Він мчав по третій смузі, набираючи швидкість. Святослав інтуїтивно зрозумів, вся справа саме в цій вантажівці.

Не втрачаючи часу, він кинувся до краю бруківки й почав розмахувати руками, намагаючись привернути увагу водія далекобійника. Його рухи були настільки різкими й відчайдушними, що дві маршрутки, 417 і 230, зупинилися, ймовірно, подумавши, що він пасажир. Але масивний «DAF» навіть не пригальмував, промчавши по третій смузі, не звертаючи жодної уваги на хлопця.

Водії маршруток, зрозумівши, що зупинилися марно, незадоволено рушили далі. Один із них, керманич 417-го, скористався моментом і крізь відчинені двері вигукнув кілька міцних слів, щоб Святослав знав, що про нього думають. Але той навіть не обернувся, бо був цілковито зосереджений на іншому.

Тепер він стояв біля узбіччя, намагаючись зупинити якусь автівку, сподіваючись знайти когось, хто зможе наздогнати вантажівку. Святослав не міг зрозуміти, чому поряд не було жодного таксиста – це видавалося справжнім дивом, адже зазвичай вони були всюди. Але зараз удача явно не грала на його боці.

Уже без окулярів, Святослав помічав, як обриси навколишнього світу почали тьмяніти, бо, як тоді потяг, так і зараз «DAF», швидко віддалялися. Він не міг допустити, щоб це повторилося. «Тільки не цього разу,» твердо подумав носій дару.

Перехожі дедалі частіше звертали на нього увагу, дехто зупинявся, здивовано спостерігаючи за його метушнею. Нарешті одна автівка, спочатку проїхавши повз, різко зупинилася й подавши сигнал здала назад.

В очах все ще марніло, тому, глянувши на авто, Святослав так і не зрозумів, чи його колір темно-зелений, чи, можливо, коричневий. Та це було неважливо. Він швидко підбіг, розчинив двері, вскочив до салону й, навіть не глянувши на водія, випалив:

– Їдьте прямо! Треба наздогнати фуру, вона десь попереду. Плачу сто гривень. – поспішно дістаючи гаманець із кишені.

Автомобіль плавно рушив, поволі перебудовуючись у третю смугу. Водій мовчав, зосереджений на дорозі, тоді як Святослав, цілковито занурений у пошуки далекобійника, шарудів у гаманці, намагаючись дістати саме сто гривень, буквально на дотик.

За кілька секунд автомобілі знову почали вдягатися в різноманітні кольори. Звісно це бачив тільки Святослав, але цього разу особливо не звертав на це уваги, поки раптом не вигукнув: