Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Ні, цей чоловік точно вештався довкола Святослава останніми місяцями не просто так.

– До нас Степан Васильович заходив, – гукнула Соня з кухні.

Почувши це, Святослав подумав, що йому причулося. Ім’я Степан, на його думку, не могло з’явитися в цьому контексті. Та Соня повторила:

– Так, так, тобі не здалося. Степан, твій напарник, чи ким він там зараз є, справді заходив до нас.

Скинувши прогулянкові капці, Святослав опустився в крісло перед телевізором у кімнаті.

– Приніс лист про звільнення? – іронічно кинув він, не відриваючи погляду від екрану, де конвой супроводжував Тімура до зали судового засідання.

– Можливо, – відповіла Соня, – хоча, судячи з усього, в середині пирога навряд чи знайдеться лист. Скоріш за все, там яблука й кориця.

– Пирога?

– Ага, саме так. Твій вірнопідданий пригостив нас домашнім пирогом. Уявляю, як його діти, облизуючись, проводжали батька до порога, намагаючись втримати себе від спокуси. Як вони взагалі дозволили йому вийти з дому з таким гостинцем? – усміхнулася Соня.

– Та ну, ти жартуєш, – підозріло мовив Святослав.

– Нічого подібного. Мені здається, це його спосіб вибачитися, – з легкою посмішкою додала вона.

Підвівшись із крісла, Святослав попрямував до кухні. Біля щойно приготованої курки, аромат якої заполонив усю квартиру, на голубій тарілці лежав пиріг.

– Може, це він вирішив спочатку підлащитися, щоб потім звільнитися?

– Здається, в тебе вже якась манія на цю тему, – відгукнулася Соня, трохи помовчала, а потім додала: – До речі, того божевільного збираються відправити до психлікарні.

– Ти про Тімура?

– А про кого ж іще? По новинах казали, що він учора в камері розбив собі голову об щось і намагався вставити в рану сталеву спицю, наче антену.

– І для чого?

– А ти ніби не здогадуєшся. Так повелів той із шафи, – з легкою іронією відповіла вона

Святослав згадав свої дні в СІЗО, співкамерників Остапа, мовчазного Дмитра, Марка і, звісно, Льоню. Хоча це було зовсім недавно, йому здавалося, що в іншому житті. Тімур, на його думку, сидів один. Навряд чи хто-небудь зі співкамерників дозволив би йому вчинити таке, особливо якщо серед них був би Льоня.

– На першому відео зі слідчим він не виглядав аж настільки схибленим, – задумливо промовив Святослав.

– Те саме казала ведуча передачі «Разом», ну та, що схожа на азійку, – відповіла Соня, розкладаючи тарілки та столові прибори на стіл. – Вчинив таку трагедію, а тепер наче розважається з цього. Жодного засідання не проходить, щоб він не шкірився на всі свої жовтуваті тридцять два зуби!

На словах «вчинив таку трагедію» у Святослава наче щось клацнуло в голові. Якась думка готова була народитися, але щось її зупинило, залишивши у стані зародка. Святослав майже не звернув уваги на цей проблиск у свідомості – було не до того, ще й страшенно хотілося їсти.

– Можливо, Тімур знайшов спосіб діставати наркотики у в'язниці, – задумливо припустив він.

Соня на мить завмерла.

– До речі, слушна думка. І якщо це так, то зовсім скоро він не лише голову продірявить, але й ногу відріже чи палець відрубає.

– Оце так, Соню, на тебе це зовсім не схоже, – здивувався Святослав.

– Вибач, але часом у всіх буває, – вона посміхнулася. – Просто він настільки огидний, що я не можу спокійно говорити про нього. Стільки людей навмисне загубив і покалічив! Як тут триматися в руках після його вибриків?!

НАВМИСНЕ. Це слово запалало в голові Святослава яскравим синім світлом, але одразу згасло. Думка ось-ось мала явитися на світ, та знову залишилася десь на межі свідомості, не знаходячи виходу.

– Цікаво, тобі він огидний, а багатьом – моторошний. Його просто бояться. Якуб розповідав, що на судових засіданнях, на яких він бував, начебто з цікавості, атмосфера така напружена, що навіть суддя уникає прямого погляду на Тімура. Від нього ніби віє чимось потойбічним. А деякі люди взагалі не витримують до кінця засідань – покидають залу, бо їх охоплює страх. – Святослав трохи помовчав і додав: – Хоча по телевізору цього не помітно.

– У телебачення така доля – спотворювати реальність, – відгукнулася Соня. – Гаразд, мий руки та сідаймо вечеряти. Найголовніше, щоб той, хто все це вчинив, отримав заслужене покарання. Особливо якщо це Тімур. Сподіваюся, хоч із цим наше правосуддя впорається.

– Ти зараз про тих, хто вбивав на Майдані?

– А про кого ж іще!

Кивнувши, Святослав попрямував до ванної. Та поки умивався, в його голові раз за разом спалахували слова, наче яскраві неонові вивіски: навмисне, трагедія, вчинив… НАВМИСНЕ. ТРАГЕДІЯ. ВЧИНИВ.