Борис Дмитрович Грінченко - Серед темної ночi

на ноги. Невiдомий не пручався, але й не вставав, а був здоровий, i вони вдвох ледве здужали поставити його. Вiн стояв, але не вiдтуляв вiд обличчя рук.

— Чи ба! Неначе дiвка на сватаннi, засоромився! — сказав Денис. — Ану-бо покажiться, паничу, якi ви єсть! — I вiн враз iрвонув йому руки вiд обличчя.

Тодi вiдступив уражений: перед ним стояв Роман.

— Е-ге-ге! Та це Роман! — скрикнув Манойло, а за ним i iншi люди. — Дак он хто! _Ну, вовчику-братику, тепер попався!

— Чого ви до мене причепились? — озвався Роман хрипким голосом, дивлячися несамовитим поглядом. — Що я вам iзробив? Я нiчого не знаю… Я прийшов у село i тут хотiв заночувати.

— Добре! Добре! Коли ти не знаєш, то ми тобi покажемо, що ти зробив. Ходiм лиш!

Кiлька рук ухопило його мiцно i потягло з клунi — до пожежi.

Вiн не пручався, йшов, перелазив через перелази, але часом казав:

— Пустiть мене до батька… Я прийшов до батька i заночував у клунi…

— Еге! — глузували з нього. — Був би ж у хату йшов, а не в клуню!.. Коли за батька озвався!.. А то так не знав, чи є в його батько.

Як вони пiдводили Романа до пожежi, то вже всю клуню обнiмав огонь, i вона палахкотiла до темного неба величезним огняним стовпом. Маленька пожарка бризкала на неї тоненькою течiйкою води, i та вода, нiчого не погасивши, зараз же бралася парою i зникала вкупi з димом у повiтрi. Кiлька душ чiпляли двома гаками за клуню, силкуючися її розтягти, але нiчого не помагалося, бо сухе, пересипане соломою дерево горiло, упавши купою на землю.

— Бережись! Бережись! — розкотилися серед стовпища переляканi голоси.

Пiдгорiлi крокви затрiщали з одного боку, вся покрiвля враз скривилася набiк, посунулась одним причiлком униз, спинилася на хвилину, потiм страшенно затрiщала з других бокiв i провалилась наниз, усередину, розвалявши стiни стодолi. Бухнув дим чорною хмарою, покриваючи собою й полум'я; на всi боки повiяло рясним дощем величезних iскор, шматкiв горючої соломи, розкидаючи їх на людей i поза людей. Стовпище опинилося серед завiрюхи, диму й iскор, залементувало, закричало й шарахнуло геть. Але полум'я вже знову звивалося високо, жарко лижучи чорнi челюстi вночiшнього темного неба. Дим розвiявся, i люди знову насунули ближче, галасуючи, клопочучись i нiчого путнього не роблячи, безсилi щось iзробити. В цю мить позад їх загукано:

— Пустiть! Пустiть!.. Палiя ведемо. I, протискаючися помiж натовпом, купка людей витягла Романа аж до самого вогню.

— Хто це?.. Хто?.. Роман?.. Сивашенко Роман! — почувсь крик, i люди, зацiкавленi й розлютованi, насували ближче, щоб подивитися на злочинця. Тонконоженко з Манойлом поставили Романа саме перед огнем. Старий, увесь сивий, дiд Карпо став перед Романом.

— Романе! — сказав вiн, показуючи на пожежу. — Чи твiй то грiх?

— Нi.

— А хто ж би то зробив, коли б не ти? Признавайся, твiй то грiх?

— _ Нi.

Враз, зовсiм з другого боку, почулися якiсь крики, i скудовчений, задиханий чоловiк вибiг наперед, репетуючи:

— Конi поведено!.. Конi!..

— Конi?.. Якi конi? Що ти кажеш? — озвалися навкруги.

— Троє коней… У Панаса… Вивели й подались… Нашi побiгли верхи навздогiн.

Люди на мить затихли. Тодi мов буря вдарила своїм дужим крилом по хвилях, i заревли вони, зашумiли — так ураз озвалося, загаласувало, залементувало, лютуючи, стовпище:

— Дак он воно що!.. Цей палить, а тi тим часом конi ведуть!.. Убить його!.. Як собаку!..

Розлютована юрма насувала на Романа, а двоє здоровенних чоловiкiв мiцно держало його. Червонi вiд полум'я обличчя, повирячуванi страшнi очi, стисненi в кулак руки… ще мить — i кинулись би всi, щоб розiрвати того, хто тепер не мав уже сили нi шкодити, нi боронитися.

Але дiд Карпо махнув рукою.

— Стривайте, стривайте! — гукнув до людей. На мить усi спинилися, а вiн знову почав питати Романа:

— Романе! Признайсь хоч тепер! Твоє це дiло? Роман одну мить мовчав… Як блискавка швидка, промайнула в його головi думка: "Виявилось!.." Коли признається, може, не катуватимуть. I вiн промовив хрипким, здавленим голосом:

— Моє… Винен…

I враз учинилося щось незрозумiле й несподiване, щось без мiри нелюдське.

Натовп знову сколихнувся, залементував, завив… Десятки рук простяглися до Романа, вирвали його в тих, хто держав, i штовхнули, мало не кинули його туди, просто в полум'я.

Чоловiк пiрнув в огонь, щез у ньому, тiльки страшний крик озвався звiдтiля.

Але за мить вiн уже вискочив назад, димлячи, тлiючи одежею, волоссям.

Але стрiв перед собою несамовитi, по-звiрячому лютi обличчя, i дужi неминучi руки знову кинули його в пекло.

Вiн так само вискочив удруге. Вiн уже горiв.

— Скаженi! Що ви робите! — скрикнув Карпо i, вхопивши вiдро води, вилив на Романа. Одежа погасла, тiльки димiла.

Безщасний стояв i трусився з болю, з нелюдського страху.

— I правда, — озвався хтось, — нащо його палить? Тiльк'и одвiчать будемо.

— А що ж, помилувати його, чи як? — кричали iншi.

— Нам треба, щоб вiн своє товариство виказав, щоб гнiздо вовче видушити.

— Правда! Правда!

— Ну, дак чого ж ви дивитесь? Роззуйте панича гарненько та погрiйте йому панськi нiжки — поки признається…

Ще порадник не доказав до краю, а вже з Романа стягнено обгорiлi чоботи, хтось розгрiб купу жару. Четверо людей ухопило недогорiлого чоловiка i поставило босими ногами на жар. Мордований пручався, одбивався, звивався, як вуж, у руках у своїх ворогiв, але в натовпу була бiльша сила, нiж у нього самого. I в той час, як ноги йому горiли, його страшнi з муки очi бачили перед себе спокiйну Денисову постать…

— Признавайсь! Ти попереду крав конi?

— Я.

— Хто в тебе товаришi були?

— Я сам! Все, що у вас було попереду крадено, все то я сам!.. Все!.. Нiкого товаришiв не було!.. Пустiть мене!.. Пустiть!..

Те страшне "Пустiть!" покотилося далеко, i його почув Зiнько. Так трапилось, що вiн саме в цей час був далеко — то коло хати, то бiля стогiв, укриваючи їх мокрими ряднами, i нiчого не знав про Романа. Почувши тепер те нелюдське "Пустiть!", вiн кинувся крiзь натовп, розкидаючи, валяючи людей.

Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катiв, а Денис стояв проти його i мовчки дивився.

Одним скоком Зiнько штовхнув двох од Романа, а двоє других з несподiванки пустили мордованого з рук. Вiн вискочив з жару.

— Каїне проклятий! — крикнув Зiнько на Дениса. — Брата вбиваєш! А ви, душогуби! — повернувся до людей. — Катюги! Що ви робите? Чи ви бога забули й совiсть? Геть, звiрi лютi, бо першого, хто його займе, я самого кину в полум'я.

Вражене