Василь Миколайович Шкляр - Характерник

Кирик вихопив з піхов шаблю і підострожив Гервасія.

Ієромонах перехрестився. Він уже бачив не раз, як такі забави між козаками закінчувалися кров’ю, а іноді й смертю. Спершу заводії ніби граються, хто кого, а тоді, як розпалять себе, впадають у сказ і рука чинить те, про що голова не думає.

— Припиніть! — крикнув отець Петро, підганяючи ближче коня. — Нині не час для розваг, шляк би вас трафив!

Та їхні шаблі вже схрестилися.

«За дівку сі б’ют когути, — подумав ієромонах. — Не розборониш».

Але ж билися так, що любо було дивитися. З такими вивертами та хитрими штуками, як уміють лише пластуни-галдовники, коли шабля гуляє з руки в руку, а часом її зовсім не видно, тільки брязкіт стрясає повітря, і коні під козаками не гуцають, а, бісові душі, танцюють, ще й бадьорять своїх вершників закличним іржанням, вишкірюють зуби, теж готові кусатися й битися до кінця.

Кирик прецінь був удатнішим шаблюківцем, він химерно крутнувся в сідлі й зробив те, що хотів, — косовим змахом шаблі таки збив зухвальцеві шапку, дивно, що не стесав її разом з макітрою. Смушева бирка, майнувши карміновим шликом, злетіла чисто, на тім’ї козака навіть уцілів оселедець, що в’юнко розвіявся вгору над поголеною головою, наче піднятий вихором. Мабуть, саме в тому оселедцеві-вихорі ховалася сила галдовника, бо Кирикова шабля враз повисла в зів’ялій руці і він, схитнувшись, посунувся із сідла, впав на землю, й отець Петро побачив, як поволі склепилися його повіки.

Така нагла непритома вразила не тільки ієромонаха, а й козака з вихором на голові, — він, спантеличений, зіскочив з коня, нахилився над Кириком і, не побачивши на ньому ні рани, ні знаку від шаблі, раптом припав губами до Кирикового рота, щоб вдихнути в нього життя, як це роблять із потопельниками, вішальниками або тими, кого вдарило сонце чи блискавка.

Отець Петро почав шептати молитву до козацької матері Богородиці, яка часто рятувала запорожців на землі, на воді, у вогні, захищала від усякої напасті, і минуло чимало часу, поки ієромонах розгледів таку содомію, що його самого ледве не трафив шляк. Він побачив, що Кирик, окаянний, теж припадав губами до рота галдовника, себто вони цілувалися на очах у нього, січового ієромонаха, привезеного сюди для особливого чину.

Але ж і сам Кирик, їдучи на Жаб’ячий острів, не знав, що химородник Кміта знічев’я навчить Христусю вояцьких хитрощів, зробить із неї козака, а Христуся не лише зодягне шаровари і шлик, а й постриже-поголить своє довге волосся, лишивши на голові в’юнкий оселедець-вихор. Навіть Кирик не впізнав її звіддалік і, тільки зійшовшись у герці, розгледів Христусю очима і серцем, хоч вона змінила подобу та голос. Упізнав він і жеребця червоної масті. А що трохи погрався з Христусею на шаблях, то тільки для того, щоб побачити, чого навчив її Кміта.

Отець Петро не належав до тих ясновидців, які бачать крізь шаровари, і Кирикові довелося ще довго йому пояснювати, хто цей козак, з яким він цілувався, а коли в голові ієромонаха нарешті розвиднилося, він запитав у Христусі ображено:

— І ти його любиш?

— Кого? — спитала Христуся.

Ієромонах пустив очі під лоба.

— Цього урвителя, кого ж іще!

— Ненавиджу, — сказала Христуся.

— Я сі дивую вам, — знизав плечима ієромонах. — Ну, ще є час троха подумати.

— Про що? — спитала вона.

— З тобою говорить священник, — сказав Кирик. — Будь чемною.

— Священник? — здивувалася Христуся, бо отець Петро був зодягнутий по-козацькому.

— Я привіз тобі хустку покрити коси, а ти їх відрізала[52], — з прикрістю мовив Кирик. — І що ж тепер нам робити, отче?

— Сповідь покаже, — відповів ієромонах.

Вони втрьох під’їхали до Кмітиної хатини. Старий сидів на призьбі й посмоктував конопляну люлечку. Біля нього стояв кадібець із квасолею.

— Учителю, — сказав Кирик. — Я приїхав з отцем Петром, щоб він обвінчав нас із Христусею.

— А вона згодна? — чудно спитав Кміта. — Подивися, якою вона стала. Чи потрібен їй шлюб?

— А ви як думаєте?

— Думаю, що кохання, як і дурість, не приховаєш, — сказав Кміта.

— Отче! — звернувся Кирик до ієромонаха. — Чи можу я взяти шлюб з дівчиною, яка стала козаком?

— Козачкою, — виправив його Кміта. — Козачкою, яка варта десятьох козаків. Ти ще в цьому переконаєшся. Знаєш, чим жінка сильніша за чоловіка?

— Чим же?

— Таких козирів у неї аж три.

— Ого! Вперше від вас чую, — здивувався Кирик. — І які ж вони, ці козирі?

Кміта подивився на отця Петра, котрий дістав із дорожнього мішечка Євангеліє, ризу, єпитрахиль, свічки, чашу зі святими дарами й, переминаючись із ноги на ногу, чекав моменту, щоби вставити своє слово.

— Кажіть, панотче! — чемно звернувся до нього Кміта.

— Де би я міг висповідати наречену? — спитав отець Петро.

— Ідіть до хати. Там на скрині розкладетеся.

Коли ієромонах забрав Христусю до хати, Кміта сказав:

— Сила жінки у тому, що вона чоловіка переінакшить, а він її ні.

— Чого це?

— Така заклята порода. Тут-таки і її друга перевага. Жінка дужча в чаклунстві. У кожному селі є чарівниця, та рідко в якому є чародій.

— А третій? — спитав Кирик. — Ви казали про три козирі жінки.

— Третій? — Кміта витяг люлечку з рота і плюнув через ліве плече. — У тому-то й річ, що третього ніхто не знає.

— Навіть ви, учителю?

— Навіть я, Кирику. Якби знав, то був би колись оженився. І спробував би все зробити по-своєму. Але як можна боротися з тим, чого ти не знаєш, га?

Тут раптом вибіг із хати ієромонах, спалахнув проти сонця срібними ризами й закричав до неба й до Кирика:

— Наречена готова!

3

Отець Петро відбув чин вінчання коротко, як те дозволяли умовини поза храмом — з одним свідком Кмітою, в якого попід ребрами билося два серця, без шлюбних обручок, бо святе таїнство не вимагало окільцьовування людей. Усе решта було згідно з Божою волею.

Престол отець Петро облаштував на старій мальованій скрині, де перед тим сповідав Христусю, а тепер вони стояли тут удвох із Кириком, тримаючи в руках запалені свічі, — обоє такі просвітлені, що навіть зачерствілий Кміта не міг відірвати від молодят зволожених