Василь Миколайович Шкляр - Характерник

очей, хоча Христуся була вже у довгій сорочці, корсетці і плахті, а розпушений оселедець покривав усю її голову.

— Чи згідний ти, Кириле, узяти собі за жінку Христю, яку видиш перед собов? — запитав ієромонах у Кирика.

— Так, отче.

— Чи згідна ти, Христе, узяти собі за мужа Кирила, який стоїть оце перед тобов?

Христуся зашарілася, самоцвітні маки спалахнули на її щоках. Вона трохи помовчала, сором’язливо опустивши голову, й тихо-тихесенько мовила:

— Згідна.

Отець Петро промовляв, як по писаному, й лише раз спіткнувся, коли заговорив про перетворення Ісусом води на вино. Тут старий Кміта підморгнув до Кирика і сказав чи, радше, воно само сприснуло з його язика:

— Ну, це ми теж уміємо!

Пломінець свічки застрибав у Кириковій руці, мов під вітром, а ієромонах з осудом подивився на старого.

— Що вмієте? — прикро спитав він.

— Нічого, — схаменувся Кміта й потупив очі.

— Так отож, — сказав отець Петро і запросив наречених до спільної участі у святій євхаристії.

Спершу Кирик, потім Христуся випили вина з однієї чаші, і то вже було доконечне єднання їхніх душ і тіл, хай би там що не казав старий химородник Кміта, який ніколи не був у Галілейській Кані, де на весіллі Ісус учинив своє перше чудо.

Але Кміта за душею лихого не мав, після завершення святого таїнства, коли Христуся була вже в хустині, він змахнув щиру сльозу й промовив:

— Ех! Якби оце Кирило Лупиніс встав та побачив!

— Він бачить, — сказав отець Петро і звернувся до молодих із напутнім словом, щоб вони навпіл ділили радість та горе, й саме тоді на столі сталося чудо — там невідь-звідки з’явилася ожинова кмітівка, солонина із хроном, вуджений огар, заквітчаний чебером[53], в’ялений сом, у якого жир стікав аж по вусах, яйця, схожі на курячі, але поцятковані брунатною крапкою, і величезна миска з червоними, завбільшки по лікоть, раками.

Ієромонах вражено дивився на те диво весільної трапези, і, коли просив у Бога благословення на їжу й питво, в його очах було більше остраху, ніж здивування. Зате Кирик не бачив у тому жодного дива і після поставця ожинівки накинувся на огаря, аж залящало за вухами.

— То це ти тепер забереш у мене Христусю? — спитав Кміта.

— М-м-м, — відповів Кирик із повним ротом.

— Побуде ще трохи в мене? — зрадів старий.

— Мн-н.

— Це добре. Бо ми багато чого ще не встигли. А коли приїдеш по неї?

— Км-м-м.

— Я так і знав, — сказав Кміта.

Розділ ХІV,

у якому запорожці відпускають послів до Москви, царевичу сідлають трьох коней із двома пістолями на кожному, а воєвода Ромодановський виносить суворий присуд Сіркові

1

Вранці кошовий знов закликав до себе старшин, курінних та послів і повідомив Чадуєву й Щоголєву, що запорожці вирішили відпустити їх додому. Чадуєв замість того, щоб уклонитися Сіркові й усьому товариству в ноги, раптом надув щоки: вони ж прийшли на Січ забрати самозванця, а не поговорити й вернутися до Москви без нього. Щоголєв, почувши, що їх відпускають, ожив, збадьорився і теж заспівав старої: ми ж, мовляв, по ошуканця прийшли, а не відсиджуватися під арештом у грецькій хаті.

— Про царевича забудьте, — сказав Сірко. — Якщо не хочете накликати лиха, то їдьте з Богом і більше нікому не кажіть, чого ви тут з’явилися. Бо з вами ще поїдуть і наші люди.

Запорожці вирішили разом із Чадуєвим та Щоголєвим відпровадити до Москви і своїх посланців, аби вони розповіли государеві з перших вуст усю правду про царевича, а не ті брехні, що розпускають бояри. Симеон Олексійович також напише листа до батенька, запорожці напишуть свого, і тоді нехай цар сам скаже козакам, як їм бути, а вони повернуться на Січ і перекажуть його волю всьому товариству.

— А вашим розумом ми жити не будемо, — сказав Сірко. — Ми свій маємо.

Наступного дня було скликано козацьку раду, куди московських послів не допустили. Писар Яковина зачитав листи, писані до царя Олексія Михайловича від усього низового товариства та окремо від царевича Симеона. Такі ж листи було написано й до гетьмана Самойловича, щоб потім хитрий попович не казав, що хтось водив його за носа і він нічого не знав.

По тому запорожці обрали посланців, які поїдуть до царя разом із москвинами, — підписаря Перепелицю та значних військових товаришів Процика Золотаря й Трохима Троцького. І тільки після цього покликали Чадуєва й Щоголєва в курінь до Сірка й сказали, що можна вирушати в дорогу. Козаки навіть нагодували послів та їхніх ратних людей, аби їм веселіше їхалося. Але й тут вийшла затримка. Від’їхавши зо три версти від Січі, Чадуєв і Щоголєв зогляділися, що вслід за ними не їдуть запорозькі посланці, як було домовлено. Посли вже чекали на якусь нову каверзу від козаків, але обійшлося.

Невдовзі Перепелиця, Процик і Троцький наздогнали їх, щоправда, з чудними новинами. Вони сказали, що їдуть без листа царевича, бо той в останню хвилину розгнівався: чому кошовий і запорожці не дозволили йому попрощатися з послами, адже він хотів не лише з ними побачитися, але й провести в дорогу? У гніві царевич пошматував свого листа.

Чадуєв і Щоголєв зметикували, що тут щось не те. Запорозькі посланці, швидше за все, заховали того листа, щоб, уловивши слушний момент, вручити його цареві, інакше бояри зроблять так, аби лист до государя не потрапив. І чому вони затрималися в Січі? Що тут іще за хитрість?

Відповідь Перепелиці, Процика й Троцького приголомшила послів. Виявляється, кальниболотські гайдамаки Іваник, Тхорик і Вовкотруб осідлали для царевича трьох коней із двома пістолями на кожному[54], аби він таки наздогнав послів і попрощався з ними, як личить зневаженому царевичу. Страшно подумати, що то було б за прощання. Лише завдяки Сіркові вдалося зупинити кровопролиття.

Приостроживши коней, вони рушили далі, але Чадуєв зі Щоголєвим весь час оглядалися, чи не наздоганяють їх гайдамаки. І не даремно. Невдовзі далеко в степу позад них з’явилися три чорні цятки. Вони дедалі більшали, і незабаром стало зрозуміло, що до них зближаються три вершники. Сотник Чадуєв спершу хотів подати команду «В галоп!», та, спохопившись, що біля нього десяток ратних