Василь Миколайович Шкляр - Характерник

— Учителю, це Христуся, — сказав Кирик, зсадивши її з коня.

— Бачу, що не Християн, — буркнув Кміта і зміряв дівчину таким поглядом, що її щоки взялися вогнем: цей старий, певна річ, був із тих козарлюг, котрі бачать людину наскрізь — плахтою від них не затулишся.

— Вона моя наречена, — знічено мовив Кирик.

Кміта запалив конопляну люлечку, що висіла на шнурочку в нього на шиї, пихнув білим димом, зміряв очима ще й Кирика.

— Давно? — спитав він.

— Змалечку.

— Як змалечку? — не зрозумів старий. — Ти посватав її, коли ще й молоко на губах не обсохло?

— Покохав, — сказав Кирик.

Замість того щоб пояснити старому, що це таке, він запитав, чи не змогла б Христуся перебути на острові, поки Кирик повирішує деякі справи. Це Кміту здивувало вкрай.

— А ти не боїшся? — спитав він.

— Кого?

— Мене, — сказав старий. — Не боїшся полишати наречену з таким парубком, як я?

— Я вам вірю, учителю, — ще дужче знітився Кирик.

Довелося розповісти, яка лиха пригода спіткала Христусю.

Кміта слухав з цікавістю. Кирик не хвалився, як він знищив драпіжників, але старий запитав:

— Як ти завалив того здоровила?

— На нього впав камінь з неба.

— Непогано, — сказав Кміта. — Але я зробив би інакше.

— Як?

— Там стояло шкіряне цебро, з якого татари напувають коней. Треба було надіти його бусурменові на голову, прорізати дірку навпроти рота й допитати прискіпливіше. А ти, Кириле, кудись дуже поспішав, еге? Куди?

Жаби попритихали в саджавці, здувши свої білі міхурі, й наставили вуха на Кирика: еге, куди ти, хлопче, поспішав, скажи, будь ласка?

Христуся знов спалахнула маковим цвітом.

— До вас, учителю, — незворушно відповів Кирик.

— До мене! — насмішкувато мовив Кміта. — Так я тобі й повірив. А тепер мусиш знов гнати на Гордашівку, щоб там не журилися. Катай!

Кирикові здалося, що старий хоче чимшвидше його здихатися, аби лишитися вдвох із Христусею.

— Може, дасте хоч води напитися?

— От ти відразу сердишся, — Кміта витяг з рота люлечку й сплюнув. — Хіба я дурне кажу? Он повчися у них.

Старий показав на Гервасія з червоним огирем, які вже розлякали жаб і так цмулили з саджавки воду, що було видно, як вона осідає в берегах.

— Добре, ходімо до хати, — пом’якшав Кміта.

У сінях на кабиці вже допікалася тлуста дрофа, у казаночку впрівала квасоля, і Кирик здогадався, що Кміта гостей виглядав, він їх почув за багато верст. У Великому Лузі, де наближення людини звіддаля вгадує звірина, птаство і всяке водяне створіння, тривога пробігає над плавнями й островами швидше за вітер, і Кміта, який знав Великий Луг, як власну долоню, уловлював його порухи й хвилювання від краю до краю.

Кирикові любо було згадати, як вони з Гирею і Костогризом проходили тут веселу Кмітину науку, як одного разу хотіли посміятися з учителя і вкинули йому в чобіт вужа, а старий дістав з чобота не вужа, а нагайку, і так нею похрестив збитошників, що вони довго чухали шаровари. Кміта часом був нещадний до своїх учнів, тижнями не давав їм ні їсти, ні пити, а потім дозволяв живитися лише тим, що вони вполюють голіруч, і Кирик, Гиря та Костогриз швидко навчилися ловити руками не лише рибу, а й диких качок, гусей, припутнів, стрепетів чи ось таких дроф, котрі начебто й неповороткі, а проте збіса полохливі й оглядисті. А яким капосним було випробування морозом! Кміта вигонив їх у чому мати народила на лютий скипень, дозволяючи бігати лише на одній нозі або на руках та розтиратися снігом, щоб не заклякнути на кізяк. Часом він заганяв їх в ополонку, і ти мусив випірнути в іншому місці, пробивши лід головою. Усі ці вправи старий лагідно називав «соминий вус», «вовча п’ятка», «комариний ніс», «соколине око» чи «лисячий хвіст».

Ну ось тобі, маєш: Кміта ще не заходив до хати, а на столі біля сулійки з ожинівкою стояли три поставці — вгадав старий знатник, що двоє людей їдуть до нього, — призволяйтеся з дороги! — і навіть Христуся пийнула тої ожинівки, що лоскотала серце (Кирик із Гирею і Костогризом називали цю ожинівку, вистояну на м’яті, кмітівкою), а підрум’янена дрофа після їхньої буйної ніченьки була така ласа, що Кирик одразу відірвав ціле стегно, у нього залящало за вухами, й коли Кміта запитав, чи надовго він залишає у нього Христусю, Кирик з напханим ротом сказав:

— М-ня!

— Ого! — здивувався старий. — А як там Гиря і Костогриз? Вони теж стали бабовалами?

— М-м-м, — відповів Кирик.

— Ну й хвала Богові! Бо той, хто прилипає до жінки, рано чи пізно робиться гніздюком[51].

— Ням, — сказав Кирик.

— Не бреши, — заперечив Кміта. — Я знаю, що кажу.

— Им-ко? — спитав Кирик, перемелюючи зубами дроф’яче крило.

— Сірко? Сірко живе третє життя, він уміє і так, і сяк. Але скільки разів він бачив свою Настю? Прикинь. Ото скільки дітей у нього, стільки разів і бачив, — єхидно реготнув Кміта.

Христуся зіщулилася від того сміху й так жалісно подивилася на Кирика, що він не посоромився сказати при Кміті:

— Му-м-бл!

— Любить він! — перекривив його старий. — А ти хоч знаєш, що таке любов?

— И-о, — сказав Кирик.

— Диво? Яке?

Кирик дожував крило, проковтнув, запив його поставцем ожинівки і сказав:

— Диво воскресіння. Те, з якого народиться ще один Кирило Лупиніс. І це буде його і моє третє життя.

Увечері він ніжно попрощався з Христусею, вклонився учителю, сів на Гервасія й погнав на Гордашівку.

2

Кирик з отцем Петром тільки-но вибрьохалися з очеретів на острів, як назустріч їм виїхав козак на цибатому коні. Кирикові це не сподобалося. Кміта казав, що більше нікого тут не прийматиме. А як же Христуся?

Козак зупинився кроків за п’ятдесят.

— Хто такі? — спитав басом.

— Свої! — відповів Кирик.

— Чим доведеш?

— А чим тобі треба?

— Подумай своєю макітрою!

Він, сучий син, збиткувався.

Кирик узявся за пістоль, хотів було збити з нахаби шапку разом із пихою, але передумав.

— Шаблею! — сказав він.

— Тоді виходь сам на