Василь Миколайович Шкляр - Характерник

любив заглянути на Кінську площу, де торгували кіньми, чи на Іванівську, де продавали людей — кріпаків, бранців, повій, невідь-кого. На Москві-ріці за собором Василя Блаженного збирався рибний базар на льоду, і Сірко сам бачив, як уже в березні, під відлигу, той лід не витримав скупчення базарувальників і всі вони, царство небесне, пішли під воду на радість щукам та судакам, які з торгових прилавків знов потрапили в річку.

Одного разу, проходячи у м’ясному ряду, кошовий побачив цікаву оказію: якийсь чолов’яга поцупив з лави свинячі тельбухи, а різник, потупивши очі, не сказав йому ані слова. Савелій пояснив Сіркові, що то відомий на всю Москву майстер заплічних справ, тобто кат, Казатул. Це він стинає голови найбільшим лиходіям та ворам, як зітнув зухвалу довбешку і самому Стеньці Разіну. Брати гроші з руки ката вважається великим гріхом, тому, користуючись забобонами темного люду, Казатул гребе з прилавків і рундуків що йому впаде в око. Савелій шепнув Сіркові, що Казатул отак задурно поцупив собі навіть жінку на Іванівській площі, де торгують живим товаром. Узяв собі шльондру, звичайно, але в них народився, як то часто буває в непевних людей, гарний здоровий хлопець, котрий теж навчається у свого татуся на ката.

Ще Сірко був не від того, щоб позаглядати по московських кабаках, яких було натикано, здавалося б, у найсвятіших місцях. Особливо його дивувало, що кабаки тулилися навіть коло кам’яних помостів, на яких стояли гармати для оборони Кремля. Один із них гудів прямо біля лобного місця й називався «Под пушкой». Сірко часто сюди заходив не стільки випити, як подивитися на хмільний народець. Випити чогось путнього тут не було, москвинам не вистачало терпцю дочекатися, поки брага виграє на горілку, вони випивали ще не вистояну, кислу бормотуху. Тож обачний Савелій, коли вони заходили «під гармату», завжди діставав із глибокої кишені червоного стрілецького каптана фляжку горілки. До їхнього столу підтюпцем підбігав догідливий «половой чєловєк» у засмальцьованій охабні з масною бородою і, кланяючись, промовляв:

— Щас ублаготворім-с.

Загинаючи пальці, він перелічував усі найкращі страви, якими б не мусили бридитися царський стрілець Савелій та його пишний супутник — чи не малоросійський гетьман? — у розкішному козацькому вбранні. Щі, розтягаї, стерлядь, бліни, уха, кулєбяки, коров’ячі очі, рублені телячі вуха з огірковим розсолом. Сірко терпіти не міг щі, якими смерділа вся Москва, не уявляв, як можна їсти коров’ячі очі, на нюх не зносив розтягаїв та кулєбяків, начинених якоюсь собачатиною. Савелій запихався тими наїдками, а Сірко брав собі лише печену стерлядь і запивав горілку огірковим розсолом, який тут вважався особливою лакоминою — подавався до страв як підлива.

У просмерділому кислими щами, брагою і собачатиною кабаку «Под пушкой» збирався цікавий народець — ратні люди, ряжені, міщани, коробейники, скоморохи. Заходили й купці, котрі більше налягали на квас, оскільки залагоджували тут свої ґешефти на тверезу голову.

Одного разу, коли Сірко із Савелієм, підобідавши «під гарматою», слухали скоморохів-балалаєчників, раптом у кабаку впала тиша, а на одній балалайці обірвалася струна. Всі повернули голови до дверей, у які щойно зайшов здоровий, м’язистий чолов’яга. Сірко впізнав ката Казатула. Той тихо, з похиленою головою пройшов у темний закутень за чорну завісу. Савелій пояснив Сіркові, що там стоїть стіл, за яким обідає кат, бо йому не дозволено сидіти в кабаку серед людей. «Половой чєловєк» заніс за чорну завісу велику миску коров’ячих очей та жбан червоного вина. Але Савелій сказав, що то не вино. То свіжа, ще тепла свиняча кров.

Згодом Сірко побачив Казатула в роботі. На лобному місці, тут-таки, поруч із кабаком «Под пушкой», страчували якогось розкольника. За наказом царя старообрядців частіше спалювали, а цьому вирішили відрубати голову. Незважаючи на тисячі роззяв, що стовпилися на Красній площі, Сірко добре бачив, як Казатул сам, без варти, вивів нещасну жертву з підкліті[50], де містилися караульні приміщення царської охорони та камера смертників. На примості лобного місця на широкому дубовому кругляку вже стриміла важезна округла сокира з довгим дерев’яним топорищем. Казатул був зодягнутий у руду хламиду з каптуром, але відлога на його голові навіть не закривала обличчя. Всі добре знали, хто такий Казатул, і він не збирався ні від кого ховатися. Навпаки, йшов із якоюсь викличною погордою, підтримуючи розкольника попід лікоть, наче близького приятеля. Вивів його на лобний поміст, і, поки глашатай зачитував з царської грамоти вирок, що ось, мовляв, такий і такий лиходій-богохульник замахнувся на єдність московської церкви, Казатул майже обняв свою жертву, шепочучи їй на вухо, куди і як треба покласти голову, щоб довго не мучитися. Розкольник його зрозумів: перехрестився двома пучками, показуючи, що він стоїть на своєму до скону, поклав голову щокою до деревини, витягнувши, як гусак, шию, і широко розплющив очі. Мабуть, боявся проґавити момент, коли його праведна душа опиниться перед брамою в рай.

Казатул, досвідчений майстер заплічних справ, закинув сокиру за плечі, а потім одним махом відрубав розкольникові голову, і вона, та богохульна голова, так і покотилася на поміст із розплющеними очима під схвальні вигуки натовпу. Забризканий кров’ю Казатул гордо пішов із помосту…

— Чи правильно ми міркуємо? — спитали в кошового військові товариші й діди-райці, повертаючи його з Красної площі до свого куреня.

Однак Сірко ще на хвилю затримався там, біля лобного місця: привиділася йому відрубана голова Симеона. Він поволі розплющив очі й сказав:

— Правильно, товариство. Царевича ми їм не віддамо.

Розділ ХІІІ,

який оповідає про Кирикову поїздку на Жаб’ячий острів з ієромонахом Петром, про несподіваний козацький двобій та ще одне таїнство

1

Кирик з великою радістю скористався Сірковою порадою погасити спрагу дороги (за нагальними замороками він непростимо давно не бачив Христусю) і, збираючись на Жаб’ячий острів, умовив ієромонаха отця Петра поїхати разом із ним для особливого чину. Вирушили вони на конях опівночі, щоб на ранок бути у Кміти.

Кирик після того, як відбив Христусю у бусурменів, таки завіз її до старого вчителя, хоча знав, що на Жаб’ячий острів, як і на Січ, ще не ступала жіноча нога. Поява такої кралі наробила неабиякого переполоху серед тамтешніх мешканців: із густих плавнів визирали насторожені лисячі писки, жаби верещали, як на шлюбних грищах, ящірки губили хвости, змії міняли шкіру, а вухаті їжаки поховалися, наче їх тут ніколи й не було.

Старий Кміта був вельми здивований, що Кирик навідав його з дівчиною, хоча виду не подав. Він