Василь Миколайович Шкляр - Характерник

Україну посунули московські воєводи й стали чинити великі утиски козацькому люду і посполитим, застогнало поспільство від їхнього здирства й наруги. Люди зненавиділи гетьмана, котрий і в листах своїх став підписуватися «вірний холоп і найнижчий підніжок пресвітлого престолу московського Івашка Брюховецький». Козаки та чернь стали хилитися до Петра Дорошенка й бунтувати проти Брюховецького та його московських наїзників. Побачивши таке діло, Івашка почав задкувати і, щоб прихилити люд на свій бік, перехопив Дорошенкові кличі. Зібравши у Гадячі раду старшин, він проголосив його заклик «Геть від Москви!», геть московських воєвод та їхніх здирників податей. Мовляв, у нас є своя віра і церква, є мова козацька і військо, а Москви ми зрікаємося й будемо жити по-новому, сиріч по-своєму. Та вже пізно було влещувати народ, який не забувся, хто привів тих воєвод і тих здирників у нашу землю. І коли в Україну посунуло московське військо, щоб придушити повстання, козаки схопили Івашка біля Диканьки й роздерли на шматки.

Сірко тоді звернувся до кума свого, правобережного гетьмана Петра Дорошенка, щоб він очолив Україну по обидва береги Дніпра, і все пішло так, як треба. Окрилений Дорошенко попер москвинів від Котельви аж до Путивля, але тут його перейняла одна прикрість. Соромно й говорити, та наздогнала гетьмана в переможному поході лиха вість: жінка його Пріська, поки він воював далеко від дому, зайнялася блудом у Чигирині. Петро, взявши те близько до серця, передав військо під команду чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, а сам розвернув коня на Чигирин. Ну, а якщо гетьман замість вирішення доленосних справ починає возитися з жінкою, то відомо, чим усе це закінчується. Демко Многогрішний, швидко змикитивши, як перехопити булаву до своїх рук, став любенько перемовлятися з воєводою Ромодановським, і все пропало. Фортуна повернула в інший бік. Ромодановський для постраху спопелив Ніжин і звелів Многогрішному та його старшинам просити в царя прощення за те, що Малоросія збунтувалася. Попросили. Милостивий цар простив, Демко Многогрішний став гетьманом, Петрові ж Дорошенку довелося починати все спочатку.

— Ось такі в нас гетьмани! — сказав Сірко. — Такий і Самойлович-попович, що відібрав булаву в Демка Многогрішного. Всі вони многогрішні!

Діди-райці осудливо захитали конопляними вусами, кладучи голови то на одне, то на друге плече.

— А якби мені дали булаву хоч на рік-другий, — вів далі кошовий, — то побачили б, як треба гетьманувати. І був же час, коли наше Військо Запорозьке на гетьманство мене висувало, але заноза Ромодановський зробив так, щоб московський підніжок Самойлович узяв булаву. А мене замість гетьманства боярин у безодню кинув, на Сибір заслав замерзати. Хіба так лицарі роблять? Гнида він московська, а не лицар! Чув я, що деякі міста з правого боку попросилися під руку Самойловича, серед них і лис Лизогуб підлизався. Може, воно й на краще, бо Лизогуб як лизне, то в п’ятах гаряче стане. Ну добре, дідько з ним, тим гетьманством, та хай би мені Самойлович дав хоча б чотири козацькі полки — Полтавський, Миргородський, Лубенський і Прилуцький, тоді побачили б, що я зробив би.

— А що? — по-котячому засвітив очима осавул Черняченко-Чорний.

— Що? Спершу весь Крим звоював би, — сказав Сірко. — І приєднав би його до нас. Крим був би наш!

Чадуєв здивовано запитав, що як же він був би ваш, якщо там і мова не ваша, і люди чужі. Ось коли вони, москвини, заберуть Крим та насадять у ньому своїх людей і мову свою, тоді Крим буде їхній.

— Це кацапчі вміють, — погодився Сірко.

— Кто-о-о? — не зрозумів Чадуєв.

— Кацапчі — різники-салгани, — пояснив кошовий. — Так вас, москалів, називають османи за те, що, заходячи в чужий край, ви, кровожери, вирізаєте жінок і дітей, старих і немічних. Кацапчі, ось ви хто.

Чадуєв сказав, що османи не кращі.

— Вони нехристи-іновірці, а ви ж, які не є, християни, а крівцю християнську точите вже років двісті, відколи на світ прийшли.

Чадуєв дорікнув кошовому, що ніхто й тепер не заважає йому приєднатися до московського та гетьманського війська і діяти на свою руку. У воєводи Ромодановського сорок тисяч ратних людей, нехай кошовий стає з ними і воює де йому заманеться.

Сірко відповів, що більше його не обдуриш. Він уже раз був повірив бояринові Ромодановському, котрий обіцяв йому царську милість, а чим закінчилося? Сибіром. Ні, тепер Сірко діятиме зовсім інакше, і сам Бог подав йому знак, пославши на Січ царевича. Десь із Господнього піднебесся вже летить та зозуля, що його не забула.

Тут знову вилізла миша з-під віника. Осавул Черняченко-Чорний сказав, що спливає термін, визначений гетьманом Самойловичем, щодо затримки московських послів у Січі. Якщо завтра їх не відпустять, то хай кошовий вибачає: заручники Лучка, Мережка, Голобля і ті Сіркові посланці, що ходили до гетьмана, будуть страчені.

3

Запала мовчанка.

Запорожці сторожко перезирнулися. Вони ніби лиш тепер згадали про козаків, які сиділи в заручниках у Самойловича.

Сірко пам’ятав це добре, але сказав, що Черняченко-Чорний почує їхній рішенець завтра, а поки що він вільний. Посли також нехай під вартою повертаються до грецької хати. Запорожці радитимуться далі.

Вони довго обговорювали погрозу гетьманського осавула. Чи то правда, чи він тільки страхає? І як тут повестися, щоб не пошитися в дурні?

Сірко, стуливши повіки, дрімав. Гранат у його сережці то зблискував, то пригасав або й зовсім робився темним, як вуглина. Кошовий згадував Москву, коли після повернення з Тобольська йому довелося пожити в цьому містечку. В тюрмі — не в тюрмі, але й не на волі.

Сіркові заборонили повертатися на Запорожжя, поки цар не видасть якусь особливу грамоту. Під вартою його не тримали, жив Сірко у кремлівському Гостинному дворі, де мав окремий покій. Вільно ходив містом, робив що хотів, щоправда, в супроводі приставленого до нього поводиря Савелія. Цього бугая виділили кошовому зі стрілецької царської охорони начебто як камердинера чи денщика, та, крім лакейських повинностей, Савелій насправді мусив пильнувати, щоб Сірко нікуди не щез.

Із царської казни кошовому видали жалування — десять срібних рублів (дві річні платні Савелія), щоб він, знявши лахміття засланця, придбав на свій смак нове вбрання і жив на широку ногу. Сірко перейшовся торговими рядами, яких було вдосталь прямо на Красній площі, і в турецькій лавці знайшов зелений жупан, сині шаровари, жовті сап’янові чоботи та смушеву шапку. Він полюбляв прогулятися московськими базарами — від Охотничого ряду до Китай-города,