Дуглас Адамс - Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

потім звільнилася від нього та поклала слухавку телефону на місце. Зазвичай вона знімала її, коли репетирувала.

— Вибач, — сказала вона, — я не хотіла зупинятися, — вона швидко змахнула сльозу, ніби та її трохи дратувала. — Як ти, Річарде?

Він знизав плечима та спантеличено подивився на неї. Додати до цього йому було нічого.

— І мені, боюсь, доведеться жити далі, — зітхнула С'юзан. — Вибач. Я просто… — вона похитала головою. — Хто міг це зробити?

— Не знаю. Якийсь божевільний. Не думаю, що це має значення.

— Не має, — сказала вона. — Слухай, ти обідав?

— Ні. С'юзан, ти продовжуй грати, а я подивлюсь, що є в холодильнику. Поговоримо під час обіду.

С'юзан кивнула.

— Гаразд, — сказала вона. — Тільки…

— Так?

— Ну, насправді мені зараз не хочеться говорити про Ґордона. Поки не дам ладу своїм почуттям. Мене наче на чомусь спіймали. Було б простіше, якби ми з ним були ближчими, але ми не були, то ж мені тепер наче соромно, що я не маю готової реакції. Розмовляти про це було б нормально, але для цього доведеться користуватися минулим часом, а саме це…

На мить вона притиснулася до нього, а потім заспокоїлася, зітхнувши.

— У холодильнику зараз майже нічого немає, — сказала вона, — трохи йогурту, здається, та банку з маринованим філе оселедця можеш відкрити. Я певна, що ти зможеш напартачити, якщо спробуєш, але насправді там усе просто. Найскладніше, що тобі треба зробити — не розкидати все по підлозі та не намастити все джемом.

Вона ще раз обійняла його, поцілувала, сумно посміхнулася та пішла знову грати.

Задзвонив телефон, Річард підняв слухавку.

— Алло? — сказав він. Відповіді не було, лише якийсь тихий звук, наче вітер виє.

— Алло? — знову сказав він, зачекав, знизав плечима та поклав слухавку.

— Тобі щось сказали? — спитала С'юзан.

— Ні, нічого, — сказав Річард.

— Це вже кілька разів було, — сказала С'юзан. — Напевно, якийсь мінімаліст із тих, хто дихає в слухавку.

Вона знову почала грати.

Річард пішов на кухню та відкрив холодильник. Він був меншим прихильником здорової їжі, ніж С'юзан, тому не дуже радів знайденому, але все-таки без ускладнень поклав на тацю трохи оселедця, трохи йогурту, рису та апельсинів, намагаючись не думати про те, що пара гамбургерів і картопля фрі могли би чудово доповнити це меню.

Також він знайшов пляшку білого вина та поніс усе це до маленького обіднього столу.

Через хвилину або дві туди прийшла й С'юзан. Вона була спокійна та зібрана. З'ївши трохи, вона спитала його про канал.

Річард спантеличено похитав головою та спробував пояснити про це та про Дірка.

— Як, кажеш, його звати? — нахмурившись, запитала С'юзан, коли він нескладно завершував свою розповідь.

— Гм… Дірк Джентлі, — сказав Річард. — У певному сенсі.

— У певному сенсі?

— Гм, так, — сказав Річард і важко зітхнув.

Він подумав, що майже все, що можна сказати про Дірка, було або невизначеним або підозрілим. Навіть його офіційні папери починалися з низки незрозумілих і підозрілих титулів після його імені. Річард дістав папірець, на якому трохи раніше марно намагався дати ради своїм думкам.

— Я… — почав був він, але подзвонили в двері.

Вони подивилися один на одного.

— Якщо це поліція, — сказав Річард, — мені краще поговорити з ними. З цим треба покінчити.

С'юзан відсунула свій стілець, пішла до вхідних дверей і взяла слухавку домофону.

— Алло? — запитала вона.

— Хто? — запитала вона через кілька секунд.

Вона нахмурилася, слухаючи, а потім різко розвернулася та почала хмуритися вже на Річарда.

— Вам краще зайти, — сказала вона не зовсім дружнім голосом і натиснула кнопку. Потім знову сіла.

— Твій друг, — без виразу сказала вона. — Пан Джентлі.

* * *

У Електричного Монаха був надзвичайно гарний день, і він захоплено перейшов на галоп. Точніше, він захоплено вдарив коня шпорами, щоб той перейшов на галоп, а кінь без захоплення виконав це.

«Це гарний світ», — думав Монах. Йому тут подобалося. Він не знав, кому цей світ належав або звідки він з'явився, але це було чудове місце для того, хто має такі унікальні та екстраординарні таланти, я він.

Його тут цінували. Весь день він підходив до людей, починав з ними бесіду, вислухував їхні проблеми, а потім тихо промовляв три чарівні слова: «Я вам вірю».

Вони справляли неймовірне враження. Люди цього світу, звісно, й самі час від часу казали ці слова одне одному, але було враження, що їм рідко вдавалося виразити тембром ту глибоку щирість, яку так бездоганно відтворювало програмне забезпечення Монаха.

На його власному світі його сприймали за належне. Люди просто очікували від нього, що він братиметься до роботи та віритиме для них, не турбуючи їх. Коли хтось стукав у двері, з'явившись з якоюсь чудовою новою ідеєю або пропозицією, або навіть з новою релігією, то відповіддю було: «О, йдіть до Монаха, йому розкажіть». І Монах сидів і слухав, і терпляче вірив усьому тому, але потім ніхто не виявляв цікавості.

На цьому з усіх інших боків чудовому світі була лише одна проблема. Дуже часто після того, як він вимовляв чарівні слова, тема розмови швидко змінювалася, і далі йшлося вже про гроші, а в Монаха їх, звісно, не було, і ця нестача швидко зіпсувала кілька зустрічей, які до цього здавалися перспективними.

Може, йому треба придбати грошей? Але де?

На мить він потягнув віжки свого коня, і той вдячно різко зупинився та почав їсти траву, що росла на узбіччі. Кінь не знав, до чого було це галопування туди-сюди, та й не хотів знати. Його турбувало лише те, що його змушували галопувати туди-сюди вздовж того, що здавалося йому майже нескінченним придорожнім буфетом. Коли йому вдавалося почастуватися, то були найкращі його моменти.

Монах пильно оглядав дорогу. Вона здавалася йому знайомою. Він проїхав трохи вперед, щоб подивитися з іншого ракурсу. Через кілька метрів кінь знову почав їсти.

Так. Минулої ночі Монах був тут.

Він дуже добре це пам'ятав. Ну, майже добре. Він вірив у те, що добре це пам'ятав, а саме це було найголовніше. Саме сюди він прийшов, коли був спантеличений сильніше, ніж зазвичай, і вже за наступним поворотом, якщо він не дуже помиляється, знаходиться маленький придорожній заклад, де він заліз у машину того милого чоловіка, який потім так дивно реагував на те, що його застрелюють.

Можливо, у них там є гроші і вони дозволять йому їх узяти?

Він думав. Що ж, він перевірить це. Монах знову відірвав коня від бенкету та помчав галопом.

Наближаючись до автозаправки, він помітив там машину, припарковану