Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

Марковичева відповіла Турґєнєву, сповіщаючи його про від’їзд Куліша і висловлюючи турботу з приводу можливих розмов. На це Турґєнєв 31 травня 1859 відповідав:

— Приємно знати, що Берлінець зник із обрію, а від розмов петербурзьких друзів не вбережешся. На те й друзі, щоб розмовляти сюди й туди.

Тим часом до Дрездена приїхав і Опанас Маркович і привіз звістку, що Куліш не тільки помирився з дружиною, але й поїхав із нею на Кавказ.

Одержавши листа про це від Марковичевої, Турґєнєв писав їй 21 червня з Віші:

— Отже, Куліш поїхав Волгою з дружиною на Кавказ. От тобі й раз! — Це не в риму сказано, а з подиву. — Проте — діло його; він зробив добре — щасти йому, Боже.

Та все ж з Петербурґу йшли не зовсім втішні звістки. І Марковичева турбувалася. Іван Сергійович заспокоював її, як міг.

18/30 червня 1859 року з Віші Турґєнєв писав:

— Звістки з Росії не дуже веселі — та що ж робити? Цьому горю нема чим помогти. Проте заспокойтесь: Шевченко не повіситься, Куліш не застрелиться… Куліш, може бути, кинеться в воду — та, повторюю, що ж робити? Він жив вами й для вас: ви тепер далеко — життя пішло сіре, пласке, дрібне, нудне; він не з таких людей, що вміють піддурити свій душевний голод, поповнюючи себе будь-якою іншою їжею… Лишається сподіватись, що він схаменеться перед тим, як стрибати. По суті кожній людині більше чи менше погано; за молодих літ цього не почуваєш — тому молодість і здається нам такою чудесною.

Згодом якось, уже значно пізніше — року 1869 Куліш писав Барвінському:

— Оце ж і пані Марковичка (що я переложив на Марко Вовчок) добуялась до того, що сталась притчею во язиціх і покиванням глави в людіх. Я їй це пророкував, всяк остерегав її — чого я не робив! Та «мир навісний», а з ним разом і той, хто ці два слова сказав, звели з ума хвалінням без критики, розбалували в столиці провінціялку і тим зробили з неї європейську потаскуху».

Року 1890 у своїй поемі «Куліш у пеклі» він повторює неґативну характеристику Вовчка:

І вовк… ні, се була вовчиця,

а тільки прозвано вовчком!..

І не вовчиця, лисиця

З єхидним ницим язиком…

Тихесенько, як тінь, ступала,

І кралася не до курей,

А до сердець прихильно-щирих,

До розумів святих-правдивих,

Губила між людьми людей.[37]

А 20 липня 1889 в листі до Ом. Огоновського додав такі пояснення:

— Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помиливсь, приложивши такий псевдонім: сей бо вовчок, той, що росте диким паганцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі.

З приводу наведеного уривка з Кулішевої поеми Ол. Дорошкевич зазначає: «Здається, в цій непристойній характеристиці виступає, як на долоні, вся мстива, себелюбна натура Панька Куліша».

Справді, непристойна!.. Справді, був Куліш мстива й себелюбна людина!.. Але в своїх взаєминах з Марковичевою чи вже й був Куліш такий відмінний од інших, та от хоча б і від Турґєнєва? Турґєнєв мав значно м’якішу й лагіднішу вдачу, але й він пише Марку Вовчкові «свирепые письма», і він читає їй нотації, застерігає, попереджає.

Коли року 1861 Марія Олександрівна поїхала з Парижу до Риму вкупі з Олександром Пасеком та Єшевським, Турґєнєв написав їй досить сердитого листа, в якому ущипливо зазначав: «Використайте, принаймні, з користю ваше перебування в Римі. Не млійте, сидячи годинами бік-коло-боку з Вашими, проте, наймилішими приятелями; дивіться, вчіться, ходіть по церквах і ґалеріях» (1/ІІІ-61). А в наступному листі (4/ІІІ-61) застерігав: «Поміркувавши з приводу мого листа, Ви сами впевнитесь, що Вам не можна йти далі тією самою ж доріжкою».

Отже, в попередженнях Турґєнєва той самий зміст і сенс, що і в словах Кулішевих, коли той «остерігав Марковичеву».

А 2 січня року 1861 Герцен писав до М. К. Райхель:

— Марія Олександрівна збалувалась зовсім і пішла писать, та не повісті, а «были».

Куліш назвав Марковичеву лисицею. Це не його самого думка. Турґєнєв 22 травня 1861 р. писав Марковичевій:

— Ви не без хитрощів, як сами знаєте… Ви химерна істота й Вас розібрати дуже важко.

В листі до Турґєнєва з 1/ІІІ-1861 Герцен нотує про Марка Вовчка:

— Хай вона має хоч десять інтриг — мені діла немає і, розуміється, я не кину каменя, але загальна фалшивість — інша справа.

Отже, справді, як розібратись в усій її поведінці? Вона їде з Пасеком до Риму, та не тільки з самим Пасеком, а ще й з Єшевським, а в листах до Турґєнєва запевняє його, що вона «віддана йому назавжди». «Віддана назавжди», з одного боку, і роман з Пасеком та Єшевським, з другого. Як сполучити це? Чи це тільки надзвичайний цинізм, єхидство, лисячі, жіночі, двозначні хитрощі, чи, може, таки і справді «відданість назавжди», велике кохання, коли можна все дозволити й на все піти, мати ще десять романів, інтриґ, закоханостей і все ж зберегти в собі цнотливу й піднесену ілюзію кохання єдиного й назавжди незмінного?

Щоправда «свирепость» Турґєнєва не така гостра, не така пристрасна, не така поривна й палка, як у Куліша. Не зважаючи на всі зрадливі хитрощі Марка Вовчка, Турґєнєв намагається захищати її від закидів Герцена; взагалі в своїх взаєминах з Марком Вовчком, в своїх почуттях до неї Турґєнєв був лагідний, іронічний і поміркований: «барственный»!.. Оцієї «барственности» й бракувало різночинцеві Кулішу з його неврівноваженістю й різкістю. Турґєнєв у своїх почуттях ішов на компроміс там, де Куліш рвав.

Якось Толстой казав Турґєнєву:

— Я не можу визнати, щоб те, що ви кажете, було вашим переконанням. Ви намагаєтесь заховати суть ваших думок і звете це переконанням.

Такий був Турґєнєв і в своїх громадських поглядах і в стосунках із жінками.

Чергові романи Марка Вовчка набували ваги якоїсь сенсації й приносили їй, як зазначає Ол. Дорошкевич, авреолю ориґінальної, експансивної жінки.

Герцен писав Турґєнєву про Марка Вовчка 1 березня року 1861 з приводу чуток про плутані її романи, про її мандрівки, про її зустрічі й знайомства:

— Ти на неї маєш вплив (мабуть, вона на тебе — більше) і, коли ти хочеш бути їй корисним, постав її на ноги і виплутай із світу поганих спліток, подвійних кохань, кокетства й брехні. Бо Жорж-Занд не через те велика письменниця, що багато капостей робила.