Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

ті, перші, виходили зі школи зі смугастими від різки руками, Еліас аж заходився зі сміху. Однак відколи він сам собі пан, то все частіше сердиться і жалкує, що не опанував таємниці письма.

Горло стискає паніка, хлопець то заплющує очі, то втуп­люється в папір, сподіваючись вилучити звідти слова. Та даремно. Тоді Еліас розмазує пальцем своє обличчя на малюнку, біжить до першого-ліпшого перехожого — підмайстра-маляра з відром вапна, щітками і драбиною в руці, і заступає йому дорогу.

— Ви вмієте читати, пане? Допоможіть мені, прошу вас!

Підмайстер спершу вирішує, що це дурний жарт, й уважно роззирається — чи Еліас, бува, не сам. Та розчервоніле обличчя та уривчасте дихання хлопчини переконують у правдивості його намірів, тож маляр нахиляється над аркушем.

— Перше слово «хлопче», а далі…

Уста підмайстра беззвучно рухаються, врешті йому вривається терпець, а обличчя наливається багрянцем від сорому за свою неписьменність.

— Забирайся до бісової матері, байстрюче! Геть із моїх очей!

Чоловік обертається, цілячись драбиною в Еліаса. Той заледве встигає відскочити, а тоді кричить у відповідь:

— Сучий сину, забіли собі писок вапном, аби не було видно, як тобі соромно!

Еліас біжить униз, до площі Єрнторґет, і вже на розі, поруч з анонімними насмішливими і жалібними віршами помічає ще одне свіже оголошення з тим самим малюнком. Коло помпи висить ще одне. Хлопець зриває обидва аркуші і затикає собі у штани. На пілястрах Німецької криниці теж видніється афішка з малюнком. На вулиці Лонґґатан Еліас нарешті зупиняє якогось старшого пана і вмовляє прочитати напис. Чоловік бундючиться, довго-нудно начіпає окуляри, кидає з-під лоба докірливий погляд на хлопчину, відкашлюється і нарешті вимовляє:

— «Хлопче, якщо хочеш продати свій товар, звертайся до мене».

А нижче — назва вулиці й номер будинку.

7.

Нова задача виштовхує Еліаса на незвідані терени і небажані ризики. За роки життя в місті хлопець досконало опанував мистецтво кишенькового злодія. Тут усе просто: залишатися невидимим, своєчасно скористатися нагодою, коли жертва відволіклася, діяти швидко, не бути надто захланним, ховати обличчя. Але зараз Еліас наразився на такі труднощі, які самотужки не подолати. Те, що йому треба, є в місцях, куди таким, як він, краще не потикатися. Щойно там з’являються його замурзане обличчя і подерті лахи, як розмова стихає і у хлопця втуплюються сердиті очі, чекаючи пояснень. Помічники в аптеці «Ворон» женуть Еліаса в шию, щойно той переступає через поріг. Доводиться заглядати у вітрину знадвору, звідки розгледіти, що там купують, майже неможливо — то сонце сліпить, то чиясь спина затуляє прилавок. Часто в аптеку парами або невеликими групами заходять служниці. Тож Еліасу залишається чекати на випадок. Він підстерігає кот­русь із тих, які приходять наодинці, й в тисняві штовхає її ззаду. Дівчина перечіпляється і падає, а коли їй на допомогу поспішають перехожі, виявляється, що її торбинки вже нема. Еліас тим часом встигає пірнути в лабіринт бічних вуличок і випатрати торбинку. Такий маневр він провертає коло аптек «Корона», «Ангел» і «Лебідь». Етикетки на баночках і коробочках Еліас прочитати не може, тому відкриває всі підряд і пробує визначити вміст. Пігулки і порошки відразу вирушають у стічний рів.

А втім, найважливіше і найскладніше — це сукня. Вона має бути ідеальною, а не такою, як минулого разу. Еліасу досі соромно за недавнє відвідування театру, але краще вже вчитися на власних помилках, аніж знову і знову наступати на ті самі граблі.

На вулицях усе сіре, вбрання на людях нудне й позбавлене найменшого натяку на розкіш. Крамниці з одягом не наважуються виставляти найкращі товари у вітринах, а на подвір’ях сушать лише старі лахи. Тепер Еліас уже знає, що попереднього разу почав не з того боку, і раптом у нього з’являється очевидне рішення. Навіщо красти абищо, коли можна підібрати сукню відповідного розміру? Хлопець блукає довкола площі Стурторґет і вулиці Хеппсбрун від раннього ранку до пізнього вечора, коли будинок біржі покидають останні гості, зморені танцями. Сховавшись за криницею, Еліас розглядає у світлі, що ллється з вікон на сходи, дам і панночок у пишному вбранні. Кавалери накидають їм на плечі шалі або плащі, щоби захистити від вечірньої прохолоди і продемонструвати дбайливість. Деякі їдуть додому у візках, а інших супроводжують слуги, освітлюючи дорогу ліхтарями на довгих палицях. Знайти правильну жінку дуже непросто, та Еліас знає, що терпець — найбільше багатство бідняка. Тож знову набирається терпіння й обирає місце для сховку, звідки краще видно.

Уперше Еліас бачить її вранці в супроводі гувернантки. На дівчині блакитна, облямована мереживом сукня, у складках якої грайливо виблискують вранішні промені, на плечах шаль. У неї тонка талія, вузькі стегна і світле волосся — ніби вона молодша сестра тієї, за якою доглядає хлопчина. Еліас швидко губить дівчину в натовпі, а намагаючись наздогнати, повертає не в ту вуличку. Знову вертається до площі і знову кудись повертає, але пізно — удача вислизнула з рук. Еліас віддихується, зігнувшись удвічі, і мало не плаче, у розпачі лупить себе кулаками по колінах.

Минає цілий тиждень, перш ніж хлопцеві щастить пере­стріти її на тому ж місці, але цього разу Еліас уважніший. На дівчині рожева сукня, у міру бліда, щоби не порушити заборону на розкіш, а в руці парасолька, що захищає світлу шкіру від сонця. Підібравшись ближче, Еліас чує, як дів­чина наспівує якусь мелодію. Гувернантка кидає на неї суворий погляд і просить поквапитися. Що ближче Еліас підступається до дівчини, то більше впевнюється у тому, що вона — саме та, кого він шукає. Пара жінок зникає в якомусь подвір’ї, і за деякий час до Еліаса починають долітати несміливі ноти, від низьких до високих — і на­впаки.

Музика приводить хлопця до вікна. За клавесином сидить дівчина з легким рум’янцем на щоках. Гувернантка занурена у книгу, а вчитель музики — молодик у яскравому жилеті, займає найзручніше місце: вдає, ніби слідкує за пальцями дівчини, а насправді насолоджується виглядом її декольте.

Після заняття Еліас крадькома супроводжує жінок додому. Він ступає обережно, та невдовзі виявляє, що панянки все одно його не бачать. Що ближче до них, то Еліасу стає ясніше, що вони ходять тими самими вулицями, але настільки різними шляхами, що Еліас для них просто якась примара.

Поступово він вивчає усі звички дівчини. Вона рідко залишається сама, майже завжди її супроводжує гувернантка, а вдома він не може її бачити, бо її помешкання для Еліаса недоступне. Хлопець ретельно вивчає будинок, спостерігаючи пізніми вечорами за тим, як у кімнатах гаснуть свічки і лише мерехтливі вогники ночників закликають мешканців до сну. Невдовзі Еліас вираховує, котрий із покоїв їй належить, здогадуючись, що поруч із ним має розташовуватися гардеробна. От навіщо панам стільки кімнат? По вівторках дівчина відвідує музичні заняття, а по четвергах — уроки танців.

Однак Еліас не хоче ризикувати у світлу пору доби, вечір вихідного дня, коли дівчина виїжджає з батьками на якийсь бал, а в домі залишається тільки гувернантка, здає­ться йому більш придатним. Щовечора Еліас обходить будинок і поступово набирається духу.

Літні місяці проминають із такою швидкістю, наче сам час віддає перевагу темряві та холоду. Ночі стають дов­шими, і хлопець переконується, що підсвічена зсередини шибка стає майже непроникною для