Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

Еліас пришвидшує ходу і завертає за ріг вулички, пробирається у подвір’я, звідки навмання прямує в якийсь проїзд і знову кудись повертає. Знаходить закинутий віз, заштовхує під нього дівчину і ховається сам. Затамовує дихання і закриває обличчя дівчини рукавом. Невдовзі чує нерівні кроки, чий ритм свідчить, що чоловік таки дійс­но кульгає. Час від часу його хода припинюється, переслідувач щось вишукує поглядом, заглядає у кожен кут. Потім чоловічий голос люто лається, віртуозно імпровізуючи. Чоловік спересердя копає стару лійку, що голосно торохкотить бруківкою. Крізь вісі візка Еліас бачить, що переслідувач зникає. На ньому синя куртка, пом’ятий капелюх і брудний білий перев’яз, а замість шпаги — ліщиновий прут. Типовий пальт. Мабуть, колишній солдат, якому відірвало пальці ніг або дуже невдало зрослась поламана ­кістка.

Еліас питально дивиться у байдуже обличчя дівчини.

— Інколи так хочеться, щоби ти могла говорити…

Хлопець бере її за руку і веде додому, у безпеку.

5.

Еліас задрімав. У місті липнева спека, та краще вже мучитись від жару, ніж від холоду. Очі злипаються, і хлопець поринає в солодке забуття, де всі клопоти враз зникають. Невдовзі різко прокидається і від першого ж руху відчуває пекучий біль від розжареного на сонці бляшаного даху. Губи потріскані, спрага нестерпна, і декілька хвилин спантеличений Еліас не може зрозуміти, де він.

Хлопець лежить під вікном салону, із якого долинають голоси. Наглядачка — стара відьма — хрипко каркає:

— Ти чула, що Копенгаген горить?

— Та хто ж не чув. Невже ти покликала мене, щоби поспівчувати данцям?

Платен тільки прицмокує язиком на Кларін дотеп.

— Солоденька моя, ти вже давно не приховуєш, що тобі в моєму закладі затісно, твої заслуги начебто ніхто не цінує, а я змушую тебе терпіти і тяжко працювати, годуючи обіцянками.

— Я…

— Послухай-но, люба, забудьмо все старе. Маю гарні новини. Невдовзі в наші двері постукає щастя.

Еліас заглядає одним оком за край вікна. Клара і Маленька Платен у покої самі, мадам жестом запрошує Клару сісти поруч на дивані.

— Ти надто молода, щоби пам’ятати цю подію, я й сама тоді ще залишалася майже незайманою. То було влітку шістдесят восьмого чи шістдесят дев’ятого. У королівському палаці, у залах Військової колегії мали відправити бал. Улаштовувачем свята був Гасенкампф, хтивий чолов’яга, який добився руки баронеси Врангель. Попри одружений статус лібертени все ще вважали Гасенкампфа своїм монархом, та і при дворі його цінували за зухвалий гумор. Гасенкампф хотів улаштувати карнавал, якому не було би рівних, ще й не де-небудь, а у самісінькому королівському палаці. Найкращій сутенерці міста мадемуазель Торстенссон було доручено постачання найдобірніших повій. Вона зібрала усіх найкрасивіших, найвміліших і найвідоміших, серед яких були Асунандер, Перлинка, Ягнятко, Аттенде, Спаас. Такого сузір’я публічних дам Стокгольм ще ніколи не бачив. Сама бальна зала була невеликою, але поруч у коридорі розташовувалися більше десятка чиновницьких кабінетів, котрі спеціально для того вечора облаштували кушетками та матрацами. Кабінетами користувалися по черзі, і що більше розгорявся бал, то частіше і частіше. Після півночі я на власні очі бачила, як Шельстрем танцювала менует у самому корсеті і як її перекидали з рук до рук. Дівчині було тоді двадцять з лишком років, гарна, хоч зараз картину малюй. Ще за декілька годин під тьмяним світлом вигорілих свічок лежали просто гори сплетених тіл — усі кохалися з усіма. Потім, звісно ж, вибухнув скандал, газети цілими тижнями тільки про це й писали. На честь тієї ночі поети писали вірші, хтось прославляв героїв балу, хтось кепкував із чиїхось невдач, хтось оспівував кохання, а ще хтось обстоював потоптану мораль. У кінцевому рахунку покарали лише одного охоронця — його звільнили.

Маленька Платен повільно наближається до вікна, занурившись у спогади. Еліас завмирає: один випадковий погляд униз — і його викрито. Однак мадам рвучко розвертає­ться і розводить руки для посилення драматичного ефекту.

— Це було майже тридцять років тому. І ось знову настала пора. Байдуже, що Військова колегія переїхала, а в палаці оселилася вдова короля — вона майже все літо проводить в Ульріксдалі. На одну ніч північний флігель палацу стане нашим!

Спочатку Клара мовчить, вочевидь, сумнівається.

— Хіба в охорони палацу така погана пам’ять?

— У тому і справа, що цього разу благословення дав сам принц Фредрік Адольф. Він і так у немилості, тож хоче всім утерти носа, а особливо тому курдуплю Ройтергольму та його придворним мужам. Задум належить принцу, і подейкують, що його високість теж відвідає бал, звісно ж, інкоґніто. Гадаю, ти запросто його впізнаєш після того, як нещодавно бачила зблизька. Моя нетерпляча мармолядко, ось він — твій довгоочікуваний шанс. Якщо подаруєш принцу незабутню ніч, яку він захоче повторити, то вважай, що щастя твоє — на віки вічні!

— Коли?

— На останньому тижні серпня, у четвер. Звернися до Ельси, щоб обговорити маскарадний костюм.

Еліас чує, як риплять двері. Тим часом Маленька Платен крокує покоєм. Поки вона там, хлопець боїться навіть поворухнутися. Його знову розморює, очі злипаються, а піднесений настрій від щойно почутого поступово згасає. Коли ж Еліас знову прокидається, йому здається, що сон усе ще триває — із покою долинає та сама розмова. Але ні — тіні стали довшими, починає сутеніти.

Еліас заглядає за край вікна й бачить, що Платен розмовляє із зовсім незнайомою юною дівчиною із зухвалим виразом обличчя. Проте слова наглядачки все ті ж:

— …Вважай, що щастя твоє — на віки вічні!

6.

Еліас опускає й піднімає руків’я, і з пащі лева починає литися вода — спершу тоненькою цівкою, а далі бурхливим каскадом.

Виснажлива літня спека досягла апогею. Після нетривалого вагання Еліас підставляє голову під струмінь води і все його попечене сонцем єство радіє. Коли стає несила терпіти, відходить на крок назад й обтрушується, а тоді набирає воду жменями і спрагло п’є. Якась жінка позаду нього лається, не схвалюючи таке розтринькування води. Слідом вступає цілий хор однодумців, котрі вважають, що бродягам не місце у загальній черзі за водою, адже порядним городянам вона потрібна для більш важливих цілей. Еліас закидає голову назад і підставляє обличчя сонцю, яке у цю коротку мить не пече, а лише пестить мокру ­шкіру.

Коли ж він переводить погляд із неба до землі, йому спершу здається, що він марить, бо перед очима все ще крутиться сонячний диск. На кам’яній оправі криниці висить оголошення і, роздивившись його зблизька, Еліас розуміє, що це таки не марення: на папері зображена дівчина. Декілька вправних штрихів безпомилково передають вродливі риси її обличчя, високі вилиці, гладеньке чоло й порожні очі. Поруч із нею хлопчак — нижчий зростом, із кирпатим носом і скуйовдженим волоссям.

Еліас зриває малюнок і біжить до сходів біржі. У тіні під арками роздивляється власне відображення у шибці, крутить головою, щоб оминути бульбашки у склі, і порівнює себе із рисунком. Дійсно — на зображенні він, Еліас. Хтось потай змалював їх обох. Під малюнком якийсь напис, та хлопець не вміє читати. І як у тих чорнильних завитках можна щось вичитати звичайною мовою? Поки одних змушували вчити напам’ять катехизис Лютера, Ґробека і Свебіліуса, Еліасу тицяли в руки віник і наказували замітати подвір’я. А коли