Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

у греки», вважаючи саме його причиною появи варягів (норманів) Аскольда і Діра у Києві. Реальність цих правителів, як справедливо зауважив О. Толочко, під великим питанням, враховуючи можливість запозичення імен із топонімічних легенд, адже в Києві існували «могили»: Аскольдова й Дірова, чий ранг міг бути зіставлений із князівською Олеговою. Ще менше є підстав вважати реальним існування торговельного сполучення Скандинавії й Візантії раніше від X ст. і зокрема — до першого русько-візантійського договору 911 р.

У пошуках початків торгівлі скандинавів із півднем слід звернути увагу на інший шлях — волзький — та іншого торгового партнера — арабський схід. Подібна торгівля була неможливою, поки Хозарія дотримувалася союзу з Візантією. Однак 760/761 р. відбувся шлюб дочки хозарського кагана й арабського намісника Закавказзя Йазіда ас-Суламі, який сплатив за наречену калим (посаг) у вигляді 100 тис. дирхемів. Щоправда, в 763—764 рр., після раптової смерті дочки кагана та її дітей, хозари знову розпочали набіги на Закавказзя, внаслідок чого Йазіда усунули від посади 764 р. Повторно Йазід ас-Суламі був призначений намісником Вірменії 775 р., знову встановивши мирні стосунки з Хозарією, і з саме з цього моменту розпочався постійний приплив арабського срібла у Східну Європу. Арабські монети швидко досягають не лише хозарського Подоння, але й городища на Старій Ладозі (поблизу майбутнього Новгорода). Постійний приплив дирхемів сюди показує скарб, знайдений 1892 р., із 31 монет, карбованих у 749—786 рр. Схожа ситуація зі скарбами в Прибалтійському регіоні, де точно ідентифіковані скарби з арабськими монетами також належать до 80-х рр. VIII ст.

У 80—90-х рр. VIII ст. підвищується інтенсивність карбування дирхемів арабськими країнами, і саме в цей період встановлюється постійне функціонування Волзького шляху, яким арабське срібло потрапляло із Закавказзя та Прикаспію у Прибалтійський регіон. Проте з якихось причин арабський дирхем у цей період взагалі не потрапляв на Наддніпрянщину, включаючи й найтісніше пов’язаний із Хозарією ареал волинцевської культури. Ситуацію кардинально змінює згаданий нами вище погром волинцевської спільності початку IX ст. Найраніші скарби арабських монет зі слов’янського ареалу датуються наймолодшими монетами 802—812/813 рр., а найбільш стабільно скарби IX ст. трапляються у басейні Оки. Ситуація у салтівському ареалі, навпаки, стає дзеркальною — найпізніші дирхеми IX ст. тут даються періодом 814—815/816 рр.

Складається враження, що близько 815 р. група торговців, які здійснювали свої операції водними шляхами через Оку та Волгу, якимось чином відрізала від торгівлі з арабським сходом північні землі Хозарії, повністю переорієнтувавши грошові потоки на себе.

Слов’яни — носії волинцевської культури — опинилися на початку IX ст. в епіцентрі цих подій. Після масштабного військового погрому їхній зв’язок із Хозарією помітно слабшає, натомість вони отримують доступ до каналу надходження арабського срібла, швидше за все, в обмін на торгівлю хутром. До 30-х рр. IX ст. хозари настільки переймаються проблемами свого північно-східного кордону, що відправляють спеціальне посольство до Візантії з проханням збудувати для них фортецю на нижньому Доні. У 837—838 рр. ця місія була доручена Петроні Каматіру, під керівництвом якого була споруджена фортеця Саркел. Судячи з того факту, що після повернення з Хозарії Петрона був призначений стратигом феми[14] Херсону, спеціально створеної 841 р., хозари пішли на значні територіальні поступки візантійцям у Криму. Але завдяки Саркелу вони отримали досвід побудови кам’яних фортець, використаний для облаштування цілої укріпленої лінії у Подонні.

Посольство русів до Константинополя у 837—838 рр. (яке згодом 839 р. візантійці переслали до Людовіка І в Інгельхайм), швидше за все, зовсім не випадково збіглося з хозарським — як і хозари, руси намагалися заручитися підтримкою одного з головних політичних гравців регіону — Візантії, однак не дуже вдало. Поверненню посольства тим же шляхом заважали якісь племена, у яких заведено вбачати давніх мадярів, спеціально переселених до Причорномор’я хозарами із Заволжя.

Як показали подальші події, 861 р. хозари разом із мадярами вчинили облогу Херсонесу, швидше за все, знаючи про напад русів на Константинополь минулого 860 р. і намагаючись скористатися ситуацією для повернення своїх територіальних поступок візантійцям 838—841 рр. Натомість останні згадали про суперників Хозарії — русів, унаслідок чого відбулося перше символічне хрещення русів та укладання мирної угоди з імператором Василієм І, як стверджував Продовжувач Феофана, завдяки «щедрим роздачам золота, срібла і шовкового одягу» (одразу після 861 р. або, за іншими джерелами, бл. 874 р. чи у 881—882 рр.). До 911 р., коли між Руссю та Візантією було укладено новий торговий договір, джерела не знають більше про протистояння русів та візантійців. Та й живописна легенда «Повісті минулих літ» про морський похід і взяття князем Олегом Константинополя, як не прикро для патріотичного читача, не знаходить підтвердження у грецьких джерелах. Натомість арабські джерела знають про морський похід русів на Каспій 913 р.

Родова легенда Рюриковичів, швидше за все, не знала князя Олега, на відміну від київського циклу переказів, що змусило літописця увести його в історичну оповідь як «воєводу Рюрика». Саме Олегу літопис приписує убивство князів Аскольда й Діра, підкорення племен сіверян, радимичів та древлян, а також війни з уличами і тиверцями. Прикриваючись ім’ям малолітнього Ігоря, Олег завойовує Смоленськ і Київ, проте не приєднує їх до своїх північних володінь, а навпаки, саме Київ робить столицею — «матір’ю городів руських». Літописець не вбачає в цьому нічого дивного, адже в його часи Київ був бажаним призом для кожного князя. Дивує цей факт лише археолога.

Київ IX ст. мало нагадував місто, як ми його собі уявляємо щодо тих часів. Невеличкі слов’янські поселення культури Луки-Райковецької на узвишшях групувалися навколо городища на Замковій горі. Лише в часи Олега, у 80-х рр. IX ст., до структури поселень додається Київський Поділ — низова, щорічно затоплювана повенями ділянка під Замковою та Старокиївською горами. На останній саме в цей час зводяться укріплення ще одного невеликого городища; паралельно на горах виникає давньоруський курганний могильник.

Археологічних слідів формування інших давньоруських міст раніше початку X ст. не простежується. До найраніших мали б належати Вишгород, Чернігів, Любеч, Витичів, Седнів. Усі давньоруські міста виникають на незаселених територіях і не мають підоснови IX ст. у вигляді слов’янських поселень, включаючи Чернігів та недалеке від нього Шестовицьке городище, де найближчі за часом попередні поселення належать