Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

завжди маєш комусь

заплатити, це ціна ведення бізнесу тут.

Міллер спохмурнів, вимикаючи термінал.

— Філософське питання. А якщо це ціна ведення бізнесу, то до

чого тут ми?

— Бо я собі думав, що ви... що ваші люди вже покінчили з цією

штукою. Відколи «Лока» від нас відчепилися, у мене прибутки

пристойно зросли. А тепер ця фігня знову.

— Зачекай, — здивувався Міллер. — Ти хочеш сказати, що

«Лока ґреґа» перестали брати у тебе відкупні?

— Ну звісно. Не тільки в мене. Більшість із «Віти», кого я знаю, просто зникли. Ми тут і подумали, що копи нарешті зробили

щось добре. А тепер з’явилися нові придурки, і вся фігня

починається знову.

Шиєю Міллера почали підніматися сироти. Він подивився на

Гевлока, той похитав головою. Він також уперше про це чув.

«Товариство золотої віти», банда Сохіро, «Лока ґреґа»...

Організовану злочинність на Церері спіткала якась катастрофа, і тепер нові люди займали вільну екологічну нішу. Опортунізм.

Або щось іще. Міллерові закортіло припинити допит просто

зараз. Але Гевлок подумав би, що він параноїть.

— Як давно в тебе перестали брати відкупні?

— Не знаю. Давненько.

— До того, як Марс прибив того криговоза, чи після?

Управитель схрестив руки на грудях і примружився на

Міллера.

— Десь за два місяці до того. А як це пов’язане?

— Так просто легше уточнити час... А той новенький, Матео.

Він сказав, від чийого імені продає страхові поліси?

— То це вже ви маєте визначити, ні?

Управитель замкнувся так різко, що Міллер майже розчув

клацання замків. Аякже, Ешер Камамацу добре знав, хто

здирники. Він мав достатньо мужності, аби про це пискнути, але

недостатньо, щоб показати пальцем у їхньому напрямкові.

Цікаво.

— Ну що, дякую за розмову, — сказав Міллер, підводячись. —

Я дам вам знати, коли ми щось знайдемо.

— Тішуся, що ви взялися за справу, — управитель відповів

сарказмом на сарказм.

У зовнішньому тунелі Міллер зупинився. Райончик був уже не

сумнівним, але ще не респектабельним. Білі плями на стінах

вказували на місця, де замалювали графіті. Велосипедисти

об’їжджали перешкоди, закладаючи віражі, від яких колеса зі

спіненої гуми вищали на полірованому камені. Міллер повільно

пройшовся, вивчаючи стелю над ними, поки не побачив камеру.

Видобув термінал, знайшов у системі лоґ, що був підписаний

кодом цієї камери, звірив лоґи з часом, зазначеним на знімках

зсередини крамниці. Великим пальцем запустив запис, спостерігаючи, як люди сновигають туди- сюди. Нарешті

побачив Матео, котрий виходив із крамнички. Зупинив кадр

і наблизив. Гевлок, який дивився Міллерові через плече, присвиснув.

Розкреслене коло ОПА чітко виднілося на плечі збирача —

така сама пов’язка, яку він знайшов у норі Джулі Мао.

«Дитинко, з якими людьми ти знаєшся? — подумав

Міллер. — З аслуговуєш набагато кращого. Ти мала б це

знати».

— Ну що, напарничку, — сказав він уголос. — Напишеш рапорт

про цей допит? А я поки сходжу до декого. Тобі в тих місцях

краще не показуватися. Сам розумієш.

Брови Гевлока поповзли на лоба.

— Ти підеш допитувати ОПА-шників?

— Просто потрушу деякі дерева.

* * *

Міллер розраховував, що достатньо лише бути поліціянтом

у дружньому до ОПА барі, аби тебе помітили. Але багато з тих, чиї

обличчя

він

зміг

розрізнити

в

напівтемряві

«Джентельменського клубу Джона Рока», були цивільними. Ба

більше, були навіть люди із «Зоряної спіралі», котрі на службі

виглядали точнісінько так, як він сам. Музика була

поясанською — мелодійні переливи під акомпанемент цитри та

гітари, слова десятком різних мов. Міллер добивав четверте

пиво, його зміна закінчилася дві години тому, і він уже був

готовий визнати свій план провальним, коли до нього за барну

стійку підсів високий, худий чолов’яга. Посічені вуграми щоки

надавали йому дещо зловісного вигляду, але попри це він мав

дуже життєрадісний вираз обличчя. Міллер не вперше за вечір

побачив пов’язку ОПА, але цей чоловік носив її владно

й