Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

але на ту мить це не мало для нас значення. Єлена першою підійшла до столу і схилилася над оригінальним текстом. Я не здобувся на силі наблизитися і став за нею, дивлячись на її блискучу, вигнуту дугою спину, плавні лінії хребців, м’які подушки сідниць. Запала тиша. «Вона читає моє обличчя», — пригадую, подумав я. А тоді я почув, як вона охнула, і заплющив очі.

— Ох, — сказала Єлена.

Я відчув, що вона підійшла й обійняла мене. Її ніжність мене жахнула.

— Ох… ох… — повторювала вона.

Я не хотів запитувати. Не хотів знати. Я щосили притулився до її теплого тіла. І тоді почув її сміх: м’який, дедалі сильніший, він народжувався в її животі, немовби радісна присутність іншого життя.

— Ох… ох… ох… — стогнала вона, не перестаючи сміятись.

Пізніше, значно пізніше, я прочитав те, що прочитала Єлена, і зрозумів, чому вона сміялася. Я вирішив перекладати далі. Відновлюю роботу над текстом починаючи від речення: «Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї. Він нахилився ще трохи й подивився на нього.

Його риси були…*

__________

* Із цього місця в тексті прогалина. Монтал стверджує, що наступні п’ять рядків неможливо розібрати.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Хитрющий чоловік, — промовив Геракл, коли вони вийшли з майстерні. — Лишає фрази незавершеними, як свої скульптури. Поводиться відразливо, щоб ми сахнулися, затиснувши носи, але я певен, що перед своїми учнями він уміє бути чарівливим.

— Гадаєш, це він?.. — запитав Діагор.

— Не варто поспішати. Істина може бути далеко, але в неї безмежний терпець, і вона чекатиме на нас стільки, скільки треба. Наразі ж я хотів би знову порозмовляти з Анфісом…

— Якщо не помиляюся, ми застанемо його в Академії: сьогодні там відбудеться учта на вшанування Платонового гостя, і Анфіс буде за виночерпія.

— Чудово, — усміхнувся Геракл Понтор. — Схоже, Діагоре, настав час мені познайомитися з твоєю Академією.**

__________

** Щойно я виявив дивовижну річ! Якщо я не помиляюся — а я гадаю, що не помиляюся, — усі дивні загадки, пов’язані з цим твором, починають набувати певного сенсу… щоправда, не менш дивного і значно тривожнішого для мене. Моє відкриття — як то часто трапляється — сталося цілком випадково: передивляючись увечері натоді ще не перекладену останню частину шостого розділу Монталового видання, я зауважив, що краї аркушів надто часто злипаються між собою, неабияк цим дратуючи (таке траплялося й раніше, але я просто не звертав на це уваги). Я оглянув їх уважніше: аркуші видавалися звичайними, але клей, що скріплював їх, був іще свіжий. Я насупив чоло, непокоячись дедалі сильніше. Переглянувши аркуш за аркушем шостого розділу, я цілковито переконався, що кілька останніх були вклеєні до книжки нещодавно. У моїй голові завирували всілякі здогади. Я повернувся до тексту й пересвідчився, що «нові» шматки відповідають детальному опису Менехмової статуї. Серце мені закалатало несамовито. Що значить усе це безглуздя?

Я відклав висновки на потім і допереклав розділ. Опісля, дивлячись крізь вікно (уже було поночі) на шерег яблунь, які позначали в темряві межу мого садка, я зненацька пригадав чоловіка, що, схоже, стежив за мною і втік, коли я його помітив… пригадав і те, як наступної ночі мені здалося, ніби хтось вдерся до мого будинку. Я скочив на ноги. На чолі виступив холодний піт, а в скронях немовби гупало молотком, чимраз швидше й швидше.

Висновок видається очевидним: хтось на моєму робочому столі підмінив аркуші з Монталового видання на інші, такі самі, і зробив це нещодавно. Цей хтось, мабуть, знає мене, принаймні знає мою зовнішність достатньо добре, щоб додати до опису скульптури разючі подробиці. Гаразд, але ж хто вириватиме листки з оригіналу і вклеюватиме замість них власний текст з єдиною метою — позбиткуватися над перекладачем?

Хоч там як, відтепер я вочевидь не зможу спати спокійно. Та й працювати спокійно я теж не зможу, адже як мені знати, чий твір я перекладаю? Ба гірше: чи вдасться мені просуватися від речення до речення, не замислюючись щоразу над тим, що, можливо, котресь із них — або й усі — це повідомлення від таємничого незнайомця, адресоване безпосередньо мені? Тепер, коли у мене всередині оселився сумнів, як я можу бути певний, що інші фрагменти тексту в попередніх розділах не стосуються мене? Фантазія в літературі — це настільки неоднозначна річ, що не слід навіть намагатися порушити правила гри: сама лише підозра, що хтось міг це вчинити, змінює все, перевертає догори дриґом. Скажи по щирості, читачу: невже в тебе ніколи не виникало паморочливого відчуття, що текст — нехай навіть цей, що його ти читаєш просто зараз — звернений особисто до тебе? А коли це відчуття опановує тебе, ти, мабуть, кліпаєш очима, хитаєш недовірливо головою і думаєш: «Що за дурня? Краще забути про це й просто читати далі». Можеш судити, читачу, який це моторошний жах — знати достеменно, без найменшого сумніву, що певна частина цієї книжки справді мене стосується!.. І я недарма вживаю саме таких слів: коли ти, як і я, звик завжди дивитися на тексти з певної відстані, аж раптом виявляєш себе в одному з них — це справді «моторошний жах».

Утім, треба щось робити.

Наразі я тимчасово припиняю переклад, поки не проясню цю справу. Крім того, спробую спіймати мого невідомого гостя…

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

7

Дорога, яка провадить до філософської школи, що її називають Академією, на початку — лише вузька стежина, що відгалужується від Священного шляху недалеко за Дипілонською брамою. Подорожній, простуючи нею, не побачить нічого надзвичайного: стежка заводить у бір і біжить серед високих сосен, звиваючись і водночас звужуючись, наче зубець, — складається враження, що якоїсь миті вона щезне в непролазних хащах і нікуди не виведе. Проте коли перші вигини дороги лишаються позаду, з-понад невеликого, але щільного згромадження каменю й рослин із вигнутим, наче ікла, листям, виступає світлий фасад