Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї. Він нахилився ще трохи й подиви…*

__________

* Я більше не можу. Мені трусяться руки.

Повертаюся до роботи після двох важких днів. Ще не знаю, чи буду перекладати далі, чи ні: можливо, мені забракне духу. Що ж, принаймні я спромігся повернутися до робочого столу, сісти за нього й поглянути на ці аркуші. Ще вчора вранці, розмовляючи з Єленою, я й подумати не міг, що зважуся бодай на це. Маю визнати, я піддався раптовому пориву: позавчора я попросив Єлену прийти до мене додому, бо не почувався на силах витримати нічної самоти мого будинку. І хоча тоді я не захотів розповісти їй таємну причину мого прохання, Єлена, мабуть, відчула щось у моєму голосі, бо відразу погодилася. Я намагався не говорити про роботу. Був приязним, ґречним і сором’язливим. І поводився так само навіть тоді, коли ми стали кохатися. Я кохався з нею, потай бажаючи, щоб вона кохалася зі мною. Я торкався її тіла під простирадлами, вдихав гострий запах насолоди і слухав її дедалі голосніші стогони, але це все мені не надто допомагало: я прагнув — принаймні мені здається, що прагнув — відчути в ній те, як вона відчуває мене. Я хотів би — ба ні, несамовито жадав, — щоб її руки вивчали мене, пізнавали, билися об перепону мого тіла, формували мене в темряві… Хоча ні, мабуть, не формували. Я хотів би почуватися звичайною матерією, твердим уламком чогось, що вже було тут, займало тут простір, а не силуетом, фігурою з певними рисами обличчя і вдачі. Я не хотів, щоб вона говорила до мене, не бажав чути слів, а тим паче свого імені, не бажав чути жодних порожніх фраз, що стосувалися б мене. Тепер я частково розумію, що на мене найшло: мабуть, річ у виснаженні від роботи, у тому жахливому відчутті пористості, немовби моє існування раптом виявилося набагато крихкішим, ніж той текст, який я перекладаю і який, проходячи крізь мене, опиняється у горішній частині цих аркушів. Через це мені спало на думку, що варто посилити ці примітки на споді сторінки, щоб якимось чином урівноважити атлантів тягар горішнього тексту. «Якби лише я мав хист до письменства, — подумав я. — Якби міг створити щось власне…» Ще ніколи я не прагнув цього так палко, як тепер. Ніч, проведена з Єленою — її тіло, її пружні перса, її ніжні м’язи, її молодість, — мені мало чим прислужилася — можливо, тільки тим, що дала змогу заново пізнати себе (я конче потребував Єлениного тіла — дзеркала, у якому міг побачити себе не дивлячись), але це коротке повторне знайомство з самим собою, цей мій анагноризм допомогли мені лише запасти в сон, а отже зникнути знову. Наступного ранку, коли поміж пагорбами займалася зоря, я стояв голий перед вікном спальні й слухав шарудіння простирадл і сонний голос моєї подруги, яка, теж оголена, лежала ще в ліжку. Тої миті я вирішив розповісти їй усе. Не відводячи очей від ранкової заграви, що дедалі сильніше розгорялася на обрії, я спокійно промовив:

— Єлено, у цьому тексті є я. Не знаю як і чому, але це я. Автор зображує мене як статую, яку вирізьбив один із героїв. Статуя називається «Перекладач». Він сидить за столом і перекладає те саме, що і я. Усе збігається: глибокі залисини на скронях, тонкі вуха із завеликими мочками, худі й помережані венами руки… Це ж я. Я не наважився перекладати далі: читати опис власного обличчя — то було б уже занадто для мене…

Єлена стала заперечувати. Вона сіла на ліжку, взялася мене розпитувати, розізлилася. Я — досі голий — вийшов з кімнати, сходив до вітальні й повернувся з моїм перерваним перекладом. Простягнув їй. Видовище було кумедне: обоє голі — вона сиділа, я стояв — ми знову перетворилися на колег по роботі. Єлена по-вчительськи супила чоло, тимчасом як її перса — рожеві й тремтливі — здіймалися з кожним віддихом; я мовчки чекав біля вікна, а мій недоладний член зморщився від холоду й гнітючої тривоги.

— Якась нісенітниця… — сказала Єлена, дочитавши. — Якась цілковита нісенітниця…

Вона знову стала заперечувати. Сваритися зі мною. Сказала, що я одержимий нав’язливою ідеєю, що опис — надто нечіткий і може підійти будь-кому. А тоді додала:

— Крім того, у статуї на печатці викарбувано коло. Коло! А не лебідь, як у тебе!..

Саме ця деталь і була найжахливіша. І Єлена швидко сама це усвідомила.

— Тобі ж відомо, «коло» грецькою — κύκλος;, а «лебідь» — κύκνος, — спокійно відказав я. — Різниця лише в одній літері. Якщо насправді це не лямбда, а ню, то не лишається жодних сумнівів: це мій опис, — я поглянув на свій перстень із малюнком лебедя — батьків подарунок, якого я ніколи не знімаю і ношу на середньому пальці лівої руки.

— Але ж у тексті написано κύκλος, а не…

— Монтал попереджає в одній зі своїх приміток, що це слово важко відчитати. Він гадає, що це κύκλος, але зауважує, що не певен щодо четвертої літери. Розумієш, Єлено? Четвертої літери, — я говорив звичайним, мало не байдужим тоном. — Божеволію я чи ні, залежить від філологічної дрібнички: правильно чи ні розібрав Монтал одну-однісіньку літеру…

— Але ж це безглуздя! — розсердилася Єлена. — Що тобі робити… тут? — вона ляснула по аркушах. — Цей твір був написаний тисячі років тому!.. Як… — вона відкинула простирадло, що вкривало її довгі ноги. Пригладила рудувате волосся, а тоді рушила, гола й боса, до дверей. — Ходімо. Я хочу побачити оригінал, — голос її змінився: тепер вона говорила твердим і рішучим тоном.

Нажаханий, я став благати її не робити цього.

— Ми прочитаємо Монталів текст разом, — урвала вона мене, стоячи у дверях. — Мені байдуже, будеш ти перекладати далі чи ні. Але я хочу, щоб ти викинув цю дурницю з голови.

Обоє босі й голі, ми пішли до вітальні. Пригадую, я йшов за Єленою і до голови мені спала безглузда думка: «Ми хочемо пересвідчитися, що ми — людські істоти, матеріальні тіла з плоті й органів, а не лише персонажі або читачі… Невдовзі дізнаємося. Ми хочемо дізнатися». У вітальні було прохолодно,