Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Гаразд. Але краще, щоб це була стаття на першій шпальті, добре?

Я поспішив назад, де Броуді з Фрейзером чекали біля «рендж-ровера». Вона вже сідала у свій міні.

— Що в біса ви їй сказали? — запитав Фрейзер, коли вона від’їжджала.

— Байдуже. Ви сьогодні вранці з Дунканом гово­рили?

— З Дунканом? Ні, ще ні. — Він захищався. — Ще не дзвонив. Але, знаєте, я збирався принести йому сніданок пізніше…

— Спробуйте набрати його зараз.

— Зараз? Чому, що…

— Просто зробіть це.

Він кинув на мене сердитий погляд, але потягнувся до рації.

— Не можу з’єднатися… — Він нахмурився.

— Гаразд, сідаймо в машину. Їдьмо туди.

Броуді дивився на це зі стурбованим виразом обличчя, але нічого не сказав, поки ми не сіли в машину і Фрейзер не виїхав на дорогу.

— Що це? Що ви знайшли?

Ми виїжджали із селища. Крізь лобове скло я тривожно вдивлявся у небо попереду.

— Я перевірив електропроводку в приміщенні клубу. Пожежа, спричинена несправністю електрики, не була б такою гарячою, щоб розплавити мідний сердечник. Але на задній стінці є місце, де розплавилися дроти.

— Ну то що? — нетерпляче запитав Фрейзер.

— Це означає, що вогонь там був гарячішим, — повільно сказав Броуді. — О боже.

Фрейзер застукав по керму.

— Хтось, будь ласка, скаже мені, що в біса відбу­вається?

— Там було гарячіше, бо там використовувався прискорювач, щоб спричинити пожежу, — пояснив я йому. — Пожежа виникла не через коротке замикання. Хтось її навмисно влаштував.

Він усе ще намагався второпати.

— Як це стосується Дункана?

Відповів Броуді.

— Тому що якби хтось хотів позбутися доказів, могли спалити не лише медпункт.

Я бачив по обличчю Фрейзера, що він нарешті зрозумів. Але навіть якби він цього не зробив, пояснювати далі вже не було потреби.

Прямо попереду небом тягнулася чорна смуга диму.

Звивиста місцевість не давала змоги побачити джерело диму. Здавалося, що кожен пагорб і поворот на дорозі змовилися, щоб не показувати котедж і фургон. Фрейзер вдавив ногу в педаль газу та мчав вузькою дорогою набагато швидше, ніж було безпечно в цих жахливих умовах. Ніхто не скаржився.

Потім ми проминули останній поворот, і перед нами відкрився старий котедж. І фургон.

Те, що від нього залишилося.

— О ні, — тільки й видихнув Фрейзер.

Більшість диму, який ми бачили, виходила з котеджу. Того, що могло горіти, залишилося небагато, але товсті балки дерев’яного каркасу даху, що впали напередодні, ще тліли в руїнах. Якщо там і було щось, що слідча коман­да могла б відновити, все це було знищено зараз.

Але приголомшив нас вигляд фургона Броуді. Він перетворився на згорілу оболонку, шини розплавилися, перетворившись на деформовані гумові грудки. Житлове приміщення майже повністю вигоріло, стіни були з’їдені вогнем, дах частково зірвало, коли вибухнув газовий балон або бензобак. Тонкі смуги диму здіймалися з нього, мов примара, їх розносив вітер.

Дункана не було й сліду.

Фрейзер не пригальмував, коли з’їхав з дороги та виїхав на ґрунтовку, і важка машина прокрутилася на мокрому брудові, коли він натис на гальма. Він вискочив з машини й побіг до фургона, залишивши двері хитатися на вітрі позаду нього.

— Дункане? Дункане! — ревів він, пробираючись крізь високу траву. Ми з Броуді бігли за ним, дощ хльостав нам в обличчя. Фрейзер, хитаючись, зупинився перед фургоном.

— О боже милий! Де він? Де в біса він?

Сержант диким поглядом обводив усе навколо, ніби сподіваючись, що до нас зненацька вийде молодий констебль. Я помітив погляд Броуді. На його обличчі було те саме усвідомлення, що й у мене. Він бачив те саме, що бачив я.

— Він тут, — тихо сказав я.

Фрейзер стежив за напрямком мого погляду. Чобіт стирчав з-під шматка розпеченої покрівлі, шкіра прогоріла, оголивши обгорілу плоть і кістки.

Він зробив крок до фургона.

— Ні, боже…

Перш ніж я встиг його зупинити, він вчепився в покрівлю і став її несамовито смикати.

— Не треба, — почав я, але коли я рушив уперед, чиясь рука впала мені на плече. Я озирнувся на Броуді. Він похитав головою.

— Залиште його.

Це було місце злочину; ніхто з нас не повинен його торкатися. Але я розумів, чому Броуді не намагався втрутитися.

— Я не вважаю, що зараз це має особливе значення, а ви? — похмуро сказав він.

Фрейзер вирвав панель покрівлі, кинув на вітер, і той поніс її вересовищем. Метал кидався й підстрибував уздовж трави, наче повітряний змій, що впав на землю, поки не наштовхнувся на котедж. Фрейзер як божевільний шматував решту уламків. Навіть з того місця, де я стояв, відчувався нестерпний запах горілого м’яса.

Потім він зупинився, дивлячись на те, що відкрилося зору.

І відштовхнувся назад, нескоординований, як зла­мана маріонетка.

— О боже. Боже, нахрін, милий, це ж не він. Скажіть, що це не він!

Тіло лежало в центрі автофургона. Труп не так сильно обгорів, як останки Дженіс Дональдсон, але його обпалена людська подоба робила видовище ще гіршим. Кінцівки були підтягнуті, він згорнувся в позі ембріона, такий жалюгідно вразливий. Навколо його середини звивався обгорілий ремінь однострою. До нього все ще були прикріплені почорнілі від вогню палиця та наручники.

Фрейзер ридав.

— Чому він не вибрався? Чому не вибрався?

Я взяв його за руку.

— Нумо…

— Геть від мене! — прогарчав він, висмикуючись.

— Опануйте себе, чоловіче! — різко сказав йому Броуді.

Фрейзер обернувся до нього.

— Не кажи мені, що робити! Ти довбаний пенс! У тебе тут немає повноважень! Ти тут ніхто!

Обличчя Броуді не ворухнулося.

— Тоді почніть самі діяти як офіцер поліції.

Фрейзер раптом ніби попустився.

— Йому було двадцять один, — пробурмотів він. — Двадцять один! Що я скажу хлопцям?

— Скажете їм, що його вбили, — сказав Броуді жорстоко. — Скажете їм, що в нас на острові вбивця. І скажіть їм, що якби Воллес одразу відправив відповідну слідчу групу, ваш двадцятиоднорічний констебль міг би жити!

У його голосі бриніло невластиво сильне почуття. І ми всі знали,