Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Пилип. — У нас є узгоджений Орденом шлях і ми маємо наказ притримуватися його.

— У гузно запхни свій наказ, — огризнувся Марко. — Що ви за виродки безсердечні? Тут три милі, не більше. Я з кумом більше року не бачився, дайте випити кварту з родичем!

— Ні, пане.

— Та хто ви такі, щоб за мене вирішувати? Босота малолітня, шибеники голозаді! Бульки з носа не луснули, а вже череси почепили! Ви хоч на одному завданні були, вояки хрінові? Я вас розкусив із першого погляду! Якщо я сказав поїхали, значить, поїхали, про накази будуть ще...

Вишняк рішуче скерував коня на Кринички, але не встиг й кроку від'їхати, як підлетів Гнат і махнув шаблею так, що у Вишняка з бороди осипалося кілька сивих волосин.

— Стули пельку. Поїдеш, куди сказали, — просичав Бойко.

Старий перелякано глянув на решту: ніхто не збирався втручатися. Вишняк облизнув губи, смиканим рухом пригладив бороду та повернув коня на потрібну дорогу.

Гнат показово дістав «Енеіду» та попри присмерки втупився у неї. Вишняк мовчав, очі його дивилися на кінську гриву. Пилип знизав плечима і дістав варган, Ярема розпалив люльку. Вишняк мовчав. Тільки коли дим долітав до нього, він дуже голосно кашляв і похрипував.

Перемога над На-Сраці-Чиряком значно підняла ватазі настрій.

— Слухай-но, брате, — під'їхав до Северина Гнат із виглядом героя. — Я збираюся написати Орисі. Не знаю, курва, як почати. Застряг на першому слові. Люба? Шановна? Подруго? Ніколи не писав таких листів. Як взагалі звертатися до дівчини, яку бачив десять хвилин, але вона стала для тебе найсмачнішою цукерочкою?

— Почни з «прекрасної», це не фамільярно, але і не холодно, — порадив Северин, намагаючись пригадати, як він починав власного листа. — Як закінчиш чернетку, дай мені почитати.

— Навіщо? — підозріло примружився Гнат.

— Вичитаю на предмет, курва, зайвих слів.

Бойко розреготався та повернувся на позицію замикаючого загону.

Залишок дороги минав тихо й згідно плану, з чого Пилип тішився. Вони зупинилися на ночівлю у гарному настрої, погомоніли трохи за вечерею (Вишняк ні слова не зронив) та повлягалися спати під відкритим небом. Усі раділи, що завтра, нарешті, подолають останні двадцять миль і здихаються стариганя.

Першим чергував Северин. Думав про те, що Ліна вже мала отримати листа, і сподівався, що прочитала його з посмішкою, залилася рум'янцем, після чого прошепотіла «як добре, що ти написав».

Тихо потріскувало гілля у вогнищі. Жодних ознак стеження. Северин досидів до першої ночі, розбудив Пилипа та з легким серцем заснув.

Ліна прийшла до нього у сновидді і вони зупинилися на цікавому моменті, коли пролунав відчайдушний крик:

— Розпердолєна холера! Всіх увів, падлюка!

Северин підскочив. Пилип та Гнат бігали навколо дерев, де лишили коней — нині там стояли самі дерева. Ярема, останній черговий цієї ночі, голосно хропів біля згаслого багаття.

— Прокидайся, довбню, — налетів на шляхтича Гнат. — Усе проспав, ясносракий!

Ярового в три руки залоскотали, а Пилип на додачу полив із фляги. Ярема прокинувся і перелякався.

— Пресвята Марія! — хрестився Яровий. — Меа culpa... Каюся, хлопці, винен!

— Авжеж, дідько, винен!

— Одне з двох, — розмислював Пилип. — Це той переслідувач на рудій кобилі...

— Або На-Сраці-Чиряк образився, як йому Гнат хвоста прищемив, — докинув Северин.

— Покрав коней так, що жоден не прокинувся, — Пилип від гніву зблід.

Гнат вихопив близнючок та спересердя порубав невеличке деревце.

— Шляк би його трафив, цигана! — лаявся Ярема. — О, моя Офелія! О, лихо! Викрали красуню, нема мені прощення... Господь мене, грішного, карає! Тре було сповідатися...

— Спробуй не дрихнути на чатах, бісова твоя душа, — лютував Гнат, розмахуючи шаблями. — Як тобі така спокута?

Вони хутко загасили вугілля, зібрали речі та кинулися слідами копит, що вивели до манівця, який привів до дороги, а та незабаром уперлася в перехрестя.

— Пропоную трьом перекинутися, — мовив Пилип, вивчаючи роздоріжжя. — Кожен бере по напряму та шукає слід. Запах свіжий, коней багато, ми швидко знайдемо їх... Речі залишимо тут із охоронцем.

Усі глянули на Ярему: Гнат люто, Пилип зосереджено, Северин співчутливо. Шляхтич зітхнув і закивав гривою, погоджуючись на роль охоронця.

Характерники відійшли у залісок, подалі від випадкових очей.

— Зроби ласку та спробуй не заснути, — прошипів Яремі слобожанин, скидаючи речі. Шляхтич лише сумно зітхнув.

Северин роздягнувся, порізав пальця, розмазав кров по губах і прошепотів заповітні слова. Боковим зором побачив, як поруч Пилип заспокоїв дихання, заплющив очі, та повторив чару.

На мить тіло затерпло, шкірою пробіг лоскіт, світ блискавкою змінився і Северин хижаком встав на землю, із насолодою вдихаючи багате запахами повітря.

Нарешті.

Він відчув присутність двох нових вовків, розплющив очі та вперше побачив братів у інших подобах. Усі троє із цікавістю розглядали одне одного: Пилип виявився невеликим світло-сірим вовком, а Гнат був більшим та темнішим, проте кольору його хутра було далеко до вугільно-чорного Северина.

Чорнововк дружньо рикнув, Бойко загарчав та вищирився. Олефір махнув хвостом, повів носом та, не гаючи часу, зник. Северин побіг дорогою ліворуч. Цікаво, який у звірячій подобі Ярема?

Ніс читав дорогу, наче абетку. Слідів було небагато, всі лишилися відучора — прості, вистиглі, нецікаві. Подорожній літній чоловік із дубовою палицею. Новий віз, змащенні дьогтем вісі, стара кобила, підкова на лівій передній нозі скоро відпаде. Молода мама з двома дітлахами, хлопчиком та дівчинкою. Двоє вершників напідпитку.

Жодного свіжого запаху, жодного натяку на п'ятьох коней. Але він мчав далі, прудкі ноги несли його аж до річки, дорога вела через місточок. Він збіг у поле, поплутав обабіч, погасав у траві — радше заради задоволення, а не потреби. Ці землі не приховували потрібних слідів.

Їжа.

У полі неподалік прошурхотів кролик. Зголоднілий шлунок голосно нагадав про сніданок, інстинкт одразу штовхнув його навздогін.

Він пронісся декілька кроків, а затим зусиллям волі спинився,