Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

зупинилися, заіржали тривожно. Вовк уважно вивчив подорожніх, облизнувся, та сів на задні лапи.

— Веди нас, — наказав Захар.

Вовк послухався. Побіг відомою йому стежиною, а коні обережно слідували за ним, неохоче підкоряючись волі вершників, і незабаром вперлися у два древніх буки, що нагадували велетнів зі списами, перетворених на дерева.

— Те, що ти побачиш — велика таємниця, козаче. Присягнися відкрити її тільки під час великої скрути, за потреби, що дійсно вимагатиме того, і тільки тій людині, якій ти справді довіряєш.

— Присягаюся, — сказав Северин.

***

Наступного ранку довго будили Ярему, що ставало їхнім уранішнім ритуалом.

— Вставай і сяй! Якого дідька тебе так важко добудитися? — спитав Гнат.

— Родинна риса Ярових, — гордо відповів Ярема. — Але лоскіт допомагає.

На вулиці дріботіла ляпавиця і Вишняк голосно бідкався, що за невідомі гріхи отримав на старості років нещастя мокнути в гурті недоумкуватих молокососів. Ярема зітхнув, набив люльку, але Вишняк миттю нагадав йому, що він стара людина з хворими легенями та сухотами від клятого диму. Ярема вибив люльку та під'їхав до Северина.

— Зрозуміло, чому його нам спихнули. Всюди неприємну рутину віддають новачкам, — Яровий пирхнув. — От що На-Сраці-Чиряк може знати такого цінного? Як майстерно задрочувати людей?

— Післязавтра ми його здихаємося, — відповів Северин.

— До післязавтра ще дожити треба! І я не гарантую, що ми його не вб'ємо, — Ярема шморгнув носом та вказав на Гната з Пилипом. — Ще й ці двоє. Без брата Павича так млосно! Він постійно язиком плескав, було весело. А тепер... І де він блукає?

Северин також помітив, що без Савки ватага втратила незримий каркас. Кожен їхав окремо, скупчуючись щільним ромбом навколо Вишняка, коли хтось виїздив назустріч — на випадок замаху. Решту часу тільки Яровий та Чорнововк щось між собою обговорювали, але попередня єдність, чи то її видимість, остаточно зникла.

Чорнововку подумалося, що батько, певно би, через таке не переживав. Адже головне — виконати завдання.

Вершник на рудій кобилі кілька разів з'являвся на обрії та швидко зникав. Невже й справді переслідує?

— Треба доповісти про можливе стеження, — сказав Северин Пилипу.

Той кивнув.

Коли по обіді характерники вийшли з корчми, до них потягнувся жебрак.

— Характернички-чаклунчики, дайте бідняку дукачика, — він мав брудні ноги та чорнозубу посмішку. — У химородників злато є, багато злата! Залізо кровиночкою покроплять, слова прошепочуть, і от вже повні скрині злата мають... Поділіться зі знедоленим, останні чоботи у шинкаря залишив...

Ярема, який ніколи не цурався кинути кілька шелягів, відрубав:

— Якби ми стільки золота мали, то по корчмах би не сиділи.

Жебрак скривився і зарепетував:

— А щоб вас злидні обсіли, мухи вбрикнули, чорти вхопили! Бевзі шмаркаті, бовдури смердючі, вилупки недолугі, виродки навіжені, вишкребки кляті...

— Наче за абеткою лається, — зауважив Пилип.

Гнат зірвав Упиря в чвал і зупинив перед жебраком так, що кінь став дибки. Жебрак упав, рятуючись від підкованих копит, а Бойко вихопив одну з шабель, указав вістрям на немиту голову та прогарчав:

— Ще слово, і я тобі, стерво, язика утну.

Жебрак затулив рота обома долонями й перелякано витріщив очі. Гнат розвернувся та кинув побратимам:

— Чого повставали? Вйо!

Вишняка, вочевидь, інцидент вразив, бо старий на деякий час замовк і навіть носа не кривив. Северин, рятуючись від настирливих думок про Ліну, виглядав таємничого переслідувача.

— Немає, — сказав Пилип, під'їхавши до нього. — Зранку кілька разів був, а тепер зник. Зрозумів, що ми його помітили?

— Може, то був не хвіст.

— Я все одно сповіщу.

Біля дуба Пилип надіслав чергові звіти, а Гнат, поки Вишняк ходив у кущі, покликав ватагу до себе.

— Сучий син Павич написав листа.

— Овва! — зрадів Ярема. — Що пише?

— Пише, що продовжить пошуки, бо, по-перше, парі є парі, а по-друге, його все одно за самовільність покарають. Хоче спробувати принаймні бодай щось знайти перед доганою і вже нібито відколупав якусь зачіпку.

— От дурбецел.

Северин не сумнівався, що Савку скоро знайдуть, і тоді йому прийдеться непереливки. Але, тим не менш, захоплювався його сміливістю. Чи міг би він вчинити так само?

— Де він зараз? — спитав Северин.

— Умисно не каже. Розуміє, якщо нам яйця притиснуть, ми розповімо.

— Брат Павич чинить нерозумно, — зауважив Пилип.

Гнат тільки сплюнув та пішов до Упиря.

Северин озирнувся: здалося, ніби на дорозі вигулькнув вершник на рудий кобилі. Там нікого не було.

Цієї ночі чергувати у Вишняка довелося Яремі. Молодий шляхтич із виглядом мученика, що прямує на побиття камінням, зник у кімнаті Марка. На ранок Вишняк, плюючи слиною на бороду, волав, аби ніколи товстуна у кімнату не пускали, бо його пекельним хропінням треба людей катувати.

— Це він так убивць моїх відлякує? — репетував На-Сраці-Чиряк. — Ієрихонськими трубами своєї носяки боронить?

Ярема кусав губи. Його правиця стискала пірнача, обличчя налилося густою червоною барвою.

Три дні у столиці пролетіли миттєво. Три дні супроводу Марка Вишняка тяглися нескінченно.

Винахідливість його скарг вражала, потік ниття не висихав. Усе в цьому світі було не так: дурнуваті селяни, клята спека, продажні шляхтичі, запилюжені дороги, тупі собаки, огидні корчми, бісовий Орден.

Вибрики старого сягнули апогею біля чергового роздоріжжя. Вишняк дослідив вказівець, почухав носа і заявив:

— О! Тут неподалік Кринички, мені туди конче потрібно.

— І яка у вас на те причина, пане Вишняку? — уїдливо спитав Ярема.

— Досить поважна, пане пузаню. Кум у мене там живе, а я хочу пообідати у нього як годиться — а не в придорожній корчмі кислий борщ сьорбати.

— Ні, ми не поїдемо в Кринички, — відмовив