Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Ти мені скажи, Северине, — Захар пахкнув люлькою.

Він думав недовго.

— Біла вовчиця!

— Я теж так думаю. Ігор не зміг знайти її — натомість вона знайшла тебе.

— Вистежила, аби помститися, — джура згадав ту сніжну ніч.

— Найвірогідніше. Тому сьогодні варто очікувати нападу, — Захар казав це так спокійно, наче розповідав про давню битву під Жовтими Водами. — Тут тихо і безлюдно. їй ніхто не завадить.

— Але ми будемо напоготові.

— Саме так.

На ночівлю вони знайшли галявину край лісу. Северин уклався біля гущавини, Захар ліг навпроти. Для вдалого нападу вовчиця мусила обрати найтихіший шлях, що вів повз учителя. Як тільки некликана гостя мине його та підійде до кострища, то отримає від Захара срібну кулю, а Северин додасть другу.

Темним бурштином виблискували жарини ватри. Джура стискав під коциком піштоля. Він тричі перевірив, що зарядив його срібною кулею, і тепер лежав, намагаючись вловити ту саму вовчу гостроту своєї другої подоби — почути далекі кроки обережної мисливиці, відчути у повітрі запах її спітнілого хутра, роздивитися ледь помітний блиск очей... Марно.

Ліс шепотів нічними звуками і не бажав розкриватися перед ним — принаймні перед його людською подобою. Якби Северин обернувся... але це стало б порушенням учительського задуму. А чого юнак хотів найменше, то це вдруге зруйнувати засідку.

Кілька разів на віях осідав непевний сон і швидко танув, наляканий тріском гілля чи пташиним криком. Години тягнулися неймовірно довго. Він мусить звикнути до цього, має призвичаїтися. Тепер такі очікування будуть частиною життя.

На присмерку перед світанком, у час найглибшого сну, джуру збудив укол тривожного передчуття. Северин ледь розплющив очі та заціпенів: біла примара пливла до їхнього табору. Скрадалася обережно та нечутно, повсякчас зупинялася, припадаючи до землі. Та сама! Наче вийшла з грудневої ночі.

Вона проминула коней, підходила до Захара, який дихав повільно і розмірено, наче міцно спав. Северин приготувався. Серце застукотіло, м'язи напнулися. Багато місяців він мріяв про цю мить!

Підходь ближче. Цього разу тебе чекає срібло.

Примара зупинилася, огледіла вкриту опанчею постать Захара. Повела головою, принюхуючись. Чому зволікає?

Гримнув постріл. Вовчицю відкинуло, Захар блискавично підхопився на ноги. У другій руці він тримав ніж. Северин підбіг, готовий стріляти, але цього не потребувалося — від важкого поранення звір почав перетворюватися на людину.

— Що за дідько?! — крикнув Захар.

Перетворення стрімко закінчилося. На землі розкинулася не жінка і не дівчина, а молодий парубок, не старший за Северина. Куля потрапила в груди, пролетіла навиліт. Від поранення незнайомець знепритомнів, рідко та хрипко дихаючи. Струменіла кров.

— Не схожий на коханку...

— Молодший брат убитого.

Северин не бачив цього обличчя більше десяти років, але упізнав його миттєво.

— Ви знайомі?

Його шкіра була занадто блідою, а волосся — білим як молоко. Альбінос.

— Це Максим. Максим Вдовиченко.

— Син Романа і Ярослави? Ватажків Вільної Зграї? — здивувався Захар.

— Так. Ми однолітки. До Рокошу наші батьки дружили... Хрестили нас разом, пострижини робили разом і гралися ми також разом...

На плечі вдавив невидимий тягар. Северин сів просто на землю, відклав піштоля, потер лоба. Погляд прикуло до пульсуючої кров'ю рани.

— Учителю... Що робити?

— Він прийшов убити нас, Северине, — промовив учитель повільно, аби сенс його слів дійшов.

— Він прибув помститися за брата, якого вбив мій батько.

— Якими благородними не були його мотиви, він збирався перегризти мені горлянку. Ігор би застрелив цього хлопця без роздумів. Ти...

— Я не Ігор, — відрубав Северин і ця думка вперше обпекла його. — Максим ніколи не був у Вільній Зграї! Його старший брат Святослав у рік Рокошу отримав золоту клямру...

— Та приєднався до батька, — закінчив Захар. — За що і поплатився життям аж одинадцять років потому.

— Святослава я не впізнав, бо він лежав, — згадалася хижка і обгоріла лялька з кривавим ореолом. — Його голову було спотворено.

Білі груди, вкриті закривавленим білим хутром, важко здіймалися.

— Він стече кров'ю... Вчителю, це неправильно! Я... — слова поспіхом розбіглися від хвилювання. — Я не можу дати йому померти! Не тут. Не так.

— Він отримав важке поранення, Северине, до того ж сріблом. Тут потрібен досвідчений лікар.

— Ми у дикій глушині. Ви кажете так, щоб убити його з чистим серцем?

Захар відвів погляд. Отже, він уже все вирішив.

— Будь ласка... Невже не можна нічого зробити?

Характерник пригладив баки та зітхнув. Сховав ножа й піштоля за черес, сів біля пораненого Максима.

— Куля пройшла навиліт... Кістки наче не пошкоджені... Запрягай коней, — характерник заходився навколо пораненого.

— Розшукати його коня? — спитав джура.

— Нема часу.

Двадцять хвилин потому вершники їхали крізь хащу лісу, що ставала дедалі густішою. Жодної дороги тут не було і вони ніби простували навмання. Захар притримував перед собою пораненого Максима з похиленою до грудей головою, а Северин намагався зрозуміти, чому вони не спішать до найближчого села.

— Тут навколо нікого немає, вчителю.

— Май терпіння. Побачиш.

Северин вирішив сказати зараз, поки не забув.

— Я дещо збагнув.

— Слухаю тебе.

— Батько вистежив Вдовиченків. Він не міг не знати, що брати подорожують разом. Але того мені не розповів, — Северин говорив швидко, щоб не втратити думку. — Натомість вигадав коханку, аби не казати мені правду. Аби я стріляв напевно. Бо Ігор був переконаний, що знаючи правду, я не зможу вистрелити в Максима.

Поранений захрипів. На губах зійшла бульбашками кров.

— І я справді не зміг би. Адже за що?

Захар не відповів, притримуючи непритомного Максима.

З-за дерев вискочив вовк — справжній, не перевертень. Шаркань і Руда