Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

сорок мідяків із власного гаманця і ватага поїхала далі. Гожі краєвиди у цей чудовий день нікого не радували.

— Гарного прочухана Савка дістане за самоволку, — Ярема поскуб бороду.

— Може, чкурнув у бік Вінниці? — роздумував Северин.

— Та хоч до чорта на роги, — сплюнув Гнат.

Дорога проминала у туго напнутих тенетах напруги між характерниками та Вишняком. Бойко дістав було Енеїду та ткнувся носом, пошепки повторюючи добре знані рядки, аж тут почулося:

— Це ти так мене охороняєш? Від книжкових злодіїв? Може, почнеш оглядатися в пошуках справжніх?

Якби поглядом можна було вбивати, пан Вишняк ґиґнув би на місці у страшних муках. Гнат кілька секунд прошивав його очима, в яких блищали всі відомі людству тортури, проте книжку сховав.

— Ось що відчували Адам і Єва при вигнанні з саду Едемського, — пробурмотів Ярема.

Северин помітив подорожнього, коли той заїхав до корчми: самотній чоловік на рудій кобилці із білою зіркою поміж очей. Тепер вершник їхав за ватагою на великій відстані, проте білу пляму на лобі кобили можна було розпізнати навіть здалеку. Северин не тривожився: з Києва розбігалося чимало доріг, вони їхали по одній із найбільших. Закріпивши спогад про чоловіка на рудій кобилі, Северин повернувся до питання, що гризло його до вчорашньої пиятики: Ліна.

Тепер він шкодував, що не витримав і надіслав листа. Шкодував про порушене слово, шкодував про поштівки, які вклав на додачу, шкодував про безглузді рядки, які би він зараз не написав — а тоді вони здавалися йому довершеними.

Може, вона не отримає його? Може, лист загубиться, може, Ліна давно не живе і не навідується до Соломії, а, може, відьма вирішить сховати його від учениці... Хоча, не сховає. Соломія не любить приховувати такі речі та завжди каже правду в обличчя, чим інколи доводила Северина до сказу.

Вишняк перейшов до скарг на погоду, тепер йому не подобався вітер. Чорнововк подивився на перекошене відразою обличчя старого і раптом відчув огиду до себе. Подумалося: і на це я покладу своє життя? Присвячу себе захисту ось таких, допоки не вріжу дуба? І заради цього підписав проклятий сувій?

Чи варто було ставати на вовчу стежку — тепер запізно думати.

Надвечір характерники приїхали до першого дуба. Пилип надіслав послання до Кременя та Полина, затим настала черга Северина.

Чорнововк приклав долоню до стовбура і той відповів знайомим теплим лоскотом. Ким ти був, невідомий лицарю? В якому курені служив, яке життя прожив? Кого любив, від чого загинув? Чи тебе поховали, чи кістки біліли на сонці, аж поки не зникли під землею? Чи чуєш, чи бачиш, що діється навколо?

Почувся тихий голос, перед очима на корі затанцювали червоні літери: «Щезнику від Бриля. Як твої справи, брате? Добре відпочив? Зичу успіху з першим завданням! Нехай Мамай допомагає».

Батько, звісно, нічого не написав.

— Ви ще довго будете дерево пестити? — крикнув роздратовано Вишняк.

Незабаром вони дісталися гостинного двору з відміченою обрисом Мамая вивіскою, де, за планом Книша, мали зупинитися на ніч.

— Ну і свинарник, — оголосив Вишняк від порога та кинув господарю. — Дайте найкращу кімнату.

— Півтора таляри, пане, — зимно відповів той, явно ображений словом «свинарник».

— Півтора? За твою халупу? А втім, байдуже, куцепердик із косою заплатить. Одразу до кімнати подай вечерю з того, що у вас тут мається пристойного.

Вишняк погупав у свій номер. Власник двору провів його недобрим поглядом.

— Ви помітили? — спитав Северин.

— Який На-Сраці-Чиряк вилупок? - озвався Гнат, який під вечір ожив.

— Вершника на рудій кобилі.

— Так, із білою зіркою. Від самого Києва, — кивнув Пилип.

— А, ви про цього, — буркнув Гнат. — Реп'ях аж сюди доїхав. Зранку перевіримо, чи не за нами він.

— Я нікого не помітив, — засмутився Ярема.

Після вечері кинули монетку, аби вирішити, хто спатиме у кімнаті Вишняка. Не пощастило Пилипові.

Коли Северин влігся до сну, думки його повернулися до невідомого вершника. І потім згадався інший переслідувач.

***

Травень видався теплим. Захар із задоволенням почепив улюбленого бриля та проголосив, що найближчими днями вони прогуляються покинутими манівцями.

— Ви отримали завдання, вчителю?

Характерників, які мали джур, тимчасово звільняли від обов'язків куреню. Винятки робилися тільки під час воєн.

— Ні, козаче, помилуємося пробудженням природи. І дещо перевіримо.

Вони заглибилися у дикі левади, де за цілий день не зустріли ні людини, ні будівлі. Дорога перетворювалася на вузьку стежинку, а інколи просто зникала. Северин не розумів, куди вони їдуть та навіщо, але не переймався. Він просто насолоджувався мандрівкою посеред весни: навколо росло, зеленіло, бубнявіло, співало, квітнуло, струменіло і буяло.

На вечір третього дня Захар запалив люльку від гілочки з багаття та спитав:

— Помітив, Северине?

Джура перестав жувати яблуко та перед відповіддю уважно обстежив себе, учителя, яблуко і потім усе навколо. Нічого підозрілого не виявилося.

— Помітив що?

— За нами десь тиждень стежить якийсь молодий, дуже завзятий переслідувач.

— Не спостеріг, учителю, — Северин повернувся до яблука.

— Я засік його, коли ми виїхали з Коростеня. Наш мисливець недосвідчений, тому пару разів заходив з навітряного боку у вовчій подобі.

— І ви відчули запах? — здивувався джура.

— З роками помітиш, як тіні вовчих здібностей перемістяться до людського тіла. З віком твій зір, нюх і слух тільки гострішатимуть.

Захар полюбляв збивати з пантелику не менше, ніж курити люльку.

— Тому ми поїхали у цю глушину.

— Так, — учитель кивнув. — Хочу перевірити, чи це справді переслідування. Наша витівка заплутала його, але сьогодні він нас наздогнав. Із власного досвіду маю всі підстави вважати, що за таким ревним переслідуванням не ховається жодних чистих намірів.

— Хто це