Вікторія Грош (Rouce) - Випускний клас, Вікторія Грош (Rouce)

24 глава, Дарина, Андрій

Два тижні потому.

Даринка.

Минуло два тижні після випуску. Ми з Андрієм та ще з декількома нашими однокласниками вже склали один предмет з ЗНО, а саме хімію. Як ми його склали? Добре. Я на вісімдесят п’ять балів, а Андрій на шістдесят, але цього вистачає аби вступити у ВНЗ. Через тиждень у нас буде наступний іспит. У нас буде українська мова та література.

Андрій провів мене додому. Ми пів дня гуляли на вулиці, відпочивали від вивчення тем по українській мові та літературі. Я зайшла у квартиру у хорошому настрої. На порозі мене вже чекали батьки.

— Нарешті прийшла — сказав тато. Батьки на мене так дивились, ніби зараз буде серйозна розмова. Я знаю цей погляд. Він був такий, коли ми в черговий раз повинні були переїхати. І після цієї розмови я плакала.

— А, що вже трапилось?

— Нам треба поговорити. Пройдімо на кухню — ми пройшли на кухню та сіли за стіл. Мама всім налила лимонад, який приготувала власноруч.

— Про що говорити будемо?

— Доню, річ у тім — почав тато — ми не можемо більше жити у цій квартирі.

— Ми переїжджаємо в якусь іншу? — запитала я в надії, що їх відповідь буде “Так, ми переїжджаємо в іншу квартиру”, але не тут то було.

— Ні. Нам треба переїхати в інше місце... в іншу країну — сказала мама та уважно на мене подивилась.

— В яку це іншу країну?

— В Америку... в США.

— Ви що з глузду з’їхали? Я не хочу нікуди переїжджати! Мені й тут добре — до горла підійшов ком, а на очах у мене виступили сльози — у мене тут все. Я хочу залишитись в Україні. Ви знаєте, що я хочу бути біля Андрія, вступити в інститут у Києві та вивчитись на лікаря. Я нічого не хочу змінювати. Мені подобаються мої плани. Подобається життя, яке у мене є зараз. А ви хочете його ось так перекреслити жирною лінією?

— Нам необхідно переїхати. Мені там запропонували роботу... постійну, а не брати замовлення. Бути впевненою, що завтра я отримаю зарплатню, а не сподіватись на те, що у мене з’явиться замовлення на фотосесію. На тата теж там чекає робота.

— А бабуся? — я подивилась на неї — ти нічого сказати не хочеш?

— А, що я можу сказати. Це рішення приймали також без мене.

— То може ми з бабусею залишимось тут, а ви поїдете?

— Я не хочу залишати її тут одну. Уяви ти підеш на навчання, а бабусі стане погано. Хто з нею буде? Хто подзвонить у швидку, якщо це буде потрібно. А там вона буде під наглядом.

Я зрозуміла, що батьків мені не переконати. У них аргументів більше, ніж у мене і вони вагоміше.

— Я краще піду до себе — сказала я та швидко пішла до себе в кімнату. Плачучи, я впала на ліжко та почала плакати у подушку. Ну, як це? Вони все знову вирішили за мене. І бабусю ще й не запитали, хоча вони раніше всі рішення приймали разом. Стабільна робота мами це добре, але і я теж хочу цієї стабільності. Знати, що завтра я буду вчитися, буду мати для себе все, що мені потрібно.

Я не знаю скільки часу, ось так пролежала. У мою кімнату зайшла мама.

— Можна до тебе?

— А якщо я скажу “ні”, це щось змінить? Заходь — мама зайшла та сіла на краєчок ліжка, а після погладила мене по волоссю.

— Доню, нам потрібно туди поїхати — сказала спокійно вона.

— Я це вже зрозуміла. Але мені як бути? Що я там буду робити? — я сіла на ліжко, витерла сльози та уважно подивилась на маму.

— Ти підеш там навчатись.

— Там я не вивчусь на лікаря.

— Підшукаємо тобі якусь іншу спеціальність.

— Наприклад?

— Наприклад програміста. Син моїх друзів, до яких ми переїжджаємо буде вчитись на цій спеціальності... він такого ж віку як ти.

— Мг... то ви вже й професію мені вибрали.

— Я впевнена тобі там повинно сподобатись. Ти ж хотіла поїхати в Штати.

— Хотіла поїхати, подивитись країну Чикаго, Нью-Йорк. Але не хотіла там жити. Мені й в Україні добре. Тут у мене є все.

— Я розумію. Та все ж там для мене, для тата є можливість заробляти гроші. І тобі теж буде там корисно повчитись. Тим більше ми житимемо в Чикаго. Можливо у сусідньому місті.

— Я так розумію, що вибору у мене зовсім немає. Хоча б трохи розкажи де ми будемо жити та з ким — я вже трохи заспокоїлась. Треба прийняти всю цю ситуацію, адже я нічого змінити не можу.

— Перший місяць, поки не підшукаємо собі своє житло поживемо у моїх друзів. Вони там вже живуть рік... трохи більше, ніж рік. У них є син на рік старший за тебе. Він у цьому році вступатиме у коледж...

— А як його звати? — перебила я маму.

— Данієль.

— Його теж ніхто не питав з приводу переїзду?

— Не знаю. Та я впевнена, що ви з ним подружитесь. Я його бачила декілька разів. Він приємний хлопець, розумний як й ти. Закінчив школу тут, теж з золотою медаллю.

— У Львові?

— Ні. Мої друзі з Луцька... але, спершу жили у Херсоні.

— Коли ми їдемо?

— Через два дні. У тебе є час аби скласти валізу та попрощатись з Андрієм.

— Назавжди — тихо сказала я, адже розумію, що ми туди їдемо не на місяць або два, а мабуть, що назавжди. Ненавиджу переїзди. У моєму житті їх було вже багато. Я від цього вже втомилась.

Мама вийшла з кімнати, а я вирішила подзвонити по відео Андрію. Ми хоч годину, може трохи більше тому попрощались, але ж у мене є новина... дуже сумна. І я повинна її розказати коханому.

Я подзвонила Андрію, він відповів мені миттєво, наче чекав на мій дзвінок.

— Привіт — сказала я та шморгнула носом, бо ще не зовсім прийшла у нормальний стан.

— Що сталося?

— У мене є дуже погана новина для нас обох.

— Яка?

— Мої батьки з глузду з’їхали... хоча я це знала вже давно, але...

— То що? Я не розумію, що вони тобі сказали?

— Ми знову повинні переїхати. От що вони сказали, але тепер не в якесь інше місто України, а в Штати. І це схоже назавжди — я знову почала плакати та через сльози я побачила, що Андрій теж став сумним. Йому це не сподобалось як й мені. Наші плани зламали мої батьки. Він розгублено дивиться на мене та сказати нічого не може — я говорила їм, що у мене вже є плани, знаю де хочу навчатись. Але у моїх батьків інша думка та й на скільки я зрозуміла, що робота для них постійна там буде. Принаймні у мами. Тому у мене то й вибору немає. Хоча я нікуди не хочу їхати — мої слова напевно не несли ніякого сенсу, бо я повторювала все одне й те саме. Але я не можу ні про що інше говорити та думати. Та думка про те, що ми повинні розлучитися з Андрієм мене не покидала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍