Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

Після смерті Уляни минуло два тижні. Я погано пам'ятаю цей час. У відчуженості й тупій байдужості, ніби загрузнувши в глибокому сні, я брела наосліп орендованою житлоплощею крізь хаотичне нагромадження блідих плям і одвірків. Пам'ятається, я читала, вигулювала собак. Пару разів намагалася згадати події минулих місяців і продовжити писати книгу, але нічого з цього не вийшло. Тепер моє колишнє життя видається мені зовсім неправдоподібним.

Також, одного разу за цей час з незнання куди себе подіти, я відвідала корчму. У той день я відчула почуття, які ніколи раніше мені не доводилося відчувати. Я дивилася на спотворені в задоволеному вискалі обличчя людей, приречених на щастя. Я їх ненавиділа. Я не розуміла, як вони можуть і далі так безтурботно розпивати пиво і жерти кебаб зі свинячої туші, ніби на землі нічого не сталося. Проте ці почуття охололи так само раптово, як і здолали мене. Надалі подібне не повторювалося. Тієї миті я остаточно втратила здатність відчувати щось.

* * *

На екрані блокування шоста ранку. Ніч корчиться в передсвітанковій агонії. Я так і не змогла заснути.

Тепер, здригаючись від холоду, що вгризається в шкіру, як зголоднілий бездомний собака, я стою на балконі наодинці з переповненою баночкою недопалків. Мені згадується колись дана самій собі обіцянка того, що ця погань нізащо не потрапить у мої легені. І я дістаю з пачки ще одну цигарку — мою маленьку поразку.

Крізь нікотинові хмари бачу знову риси її обличчя. Крижано-блакитні очі, обрамлені в напівпрозорі вії, ніс з маленькою горбинкою, усипаний ластовинням, покусані губи, кучері зі срібла. Її вже немає, залишається лише домальовувати по пам'яті те, що я не в силі зберегти цілим.

« — Ти схожа на астронавта.

— Що, так помітно? »

Це ледь відчутно зачіпає всередині тисячі струн. Картотека пам'яті розсипається теками з фрагментами минулих життів, які я вже майже й не пам'ятаю, які здаються чудовими та недосяжними, як мрії перед сном. І тепер я знаю, що спогади зносяться. Коли трек заслуханий до дірок, у фільмі вже стають явними всі недоліки, худі набридло, картаті сорочки більше не актуальні — зі спогадами відбувається те саме. Можна знаходити в собі сили не змиритися і намагатися винайти, переписати, придумати їх заново. Але всі ці спроби зробити їм штучне дихання минуле не воскресять. Залишається лише тупий біль.

Умить гіркий дим розсіюється, а разом з ним мій удаваний світ. Я гашу недокурену цигарку і заходжу у квартиру. Стою в планці, чищу зуби та приймаю душ, снідаю фініками та двома пігулками Біфрену, пірнаю у вітрівку. Завмерши в передпокої перед дзеркалом, мені не вдається розпізнати людину у відбитті. Вона молода, позбавлена надії та почуття своєї обраності, вона застрягла у безсенсовному отупінні.

Я взуваю чоботи Челсі та виходжу з собаками на вулицю. Вони кудись ідуть і я прямую слідом. Ми оточені однаковими брудними будівлями, які походять на немиті каструлі, забуті у раковині.

« — Мене так лякає космос. Мільйони кілометрів порожнечі, яка ладна вбити нас за секунду.

— Ця, як ти висловилася, порожнеча, є темна матерія.

— Але ж у космосі вакуум. Хіба там може бути ця штука?

— Матерія і є вакуум. »

* * *

Її немає. Усвідомлення паралізує мене.

Прозора нитка, якою ми з нею поєднані, тепер обривається у порожнечі.

« — У порожнечі насправді не порожньо, то так, чи що?

— Можна сказати й так. Порожній вакуум попросту неможливий, він заборонений квантовою механікою. »

Журналісти повторюють:

У четвер, вісімнадцятого березня, рано вранці ворожі війська знову вдарили по столиці України, здійснивши ракетний обстріл в напрямку спальних районів Києва.

Падіння частин ворожої ракети призвело до значних руйнувань багатоповерхових будівель, масштабних загорянь, людських жертв.

« — Можеш мені пообіцяти дещо?

— Обіцянка — це серйозно. »

Нечітке зображення з екрана знов перед очима — панельна могила. Це будинок зі згорілими квартирами й балконами, що обвалилися, обгорілими шматками меблів і шпалер. Це будинок, який виглядає так, ніби взяв на себе удар метеориту.

« — Пообіцяй, щоб не сталося, ти завжди шукатимеш світла і свободи. Не занурюйся надто глибоко в болото життя.

— Ти моє світло і моя свобода. Навіщо мені шукати?

— Пообіцяй. »

Нестерпно. Я задихаюся. Це пекло?

Здається, що реальність за секунду розірветься на шматки. Але цього не відбувається. Вона раптом обм'якла. Кожен сантиметр простору та часу стає м'яким та розтягується, спотворюється, і я провалююся у нього, як у трясовину.

« — А якщо стане нестерпно?

— Єдине, що насправді нестерпно, це те, що стерпіти можна все. »

Я заплющую очі.

« — Обіцяю. »