Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

— Чому він не говорить?

— Бо так уже повелося. Він має у власному розпорядженні чиновників, які виконують обов’язки кожної з частин його тіла. Існує око Імператора, яке переповідає йому все, що бачить при дворі. Вухо Імператора слухає замість нього. Для війська існують його права та ліва руки. До того ж ви почуєте сераха массері, себто того, хто повторює його промови.

— Хоч дітей-то він сам робить? — пробурчав метр Жюремі.

— Тут не до жартів, у нас обмаль часу, — сказав Понсе. — А що сталося з ченцем, який не їв упродовж п’ятдесяти років? Ми з ним усе ще суперники, або його вже відіслали?

— Він не їв лише двадцять років, — педантично зауважив Гаджі Алі. — Двадцять років! Пророк не дозволив би подібного…

Він поцілував свої пальці та звів очі до неба.

— Ні, — продовжив він, — Імператор позбавив його своєї довіри.

— Ти певний? — спитав метр Жюремі. — Ми не хочемо відбирати в нього хліб.

Понсе з люттю подивився на свого друга.

— Пробачте, — сказав протестант, — я нервуюся через очікування.

— Залиши свої жарти для тієї години, коли нам виколюватимуть очі, — сердито сказав Жан-Батіст, який був аніскільки не спокійніший.

Цієї миті до них вийшли двоє стражників. Вони пройшли услід за ними анфіладою з невеликих темних, пустих та холодних кімнат. Після короткої зупинки в останній з них зайшли до аудієнц-зали. Це була простора кімната з потрійним склепінням, яке покоїлося на шести стовпах, розташованих у шаховому порядку в середині та з боків приміщення. У глибині зали стояла юрба придворних. У міру наближення до Короля збільшувалася кількість осіб, які сиділи — це було просто тому, що Негус не міг їх бачити, бо вони розташовувалися трохи ближче до бокових мурів. Треба було, щоб ті, на кого міг упасти зір Імператора, стояли, хоча б аудієнція тривала упродовж годин.

Самодержець сидів у глибині, у алькові, на троні, який стояв на килимі, та на який його, саме цього разу, доставив мул. Від першого ряду придворних Короля відокремлював кількаметровий простір. У повній тиші туди завели чужинців. Тут вони почули з вікон, що виходили у двір, ричання полонених левів, які складали славу Короля королів. І знов з протилежного боку долинав хор стогнань та людського лементу, який чули подорожні під час аудієнції з расом.

Як вони заздалегідь домовилися, Понсе та його супутник повторювали все, що робив Гаджі Алі. Опинившись перед самодержцем, вони побачили, що караванник опускається на коліна, а потім, простягнувши вперед руки, розтягується животом униз на кам'яних плитах. Вони зробили те саме. Нажаль, метр Жюремі через нестачу відповідної практики встав на коліна трохи далі вперед, ніж було треба, і тому, коли він простягнув руки, вони торкнулися королівського килиму. Двоє чиновників без жодних церемоній відсунули його назад. Вони не вставали до тих пір, поки «вуста короля» не проголосили, що монарх дозволяє їм з'явитися перед його очима, стоячи на ногах. Тоді вони змогли його розгледіти.

Ісус І, Король королів Абіссінії, сидів перед ними на троні з позолоченого дерева, вкритому індійськими тканинами. Вони не змогли розрізнити ні обрисів його тіла, яке було загорнуте в широку ясно-червону мантію, ні обличчя, бо він мав довге волосся, поверх якого носив муслінову пов’язку з вузлом на потилиці, яка спадала з боків на обидві щоки. Можна було добре бачити лише його тонкий ніс, та великі блискучі й нерухомі очі. Рот був захований у складках жовтого шовкового шарфу, намотаного навколо шиї.

Коли він говорив, його голосу майже не було чутно, після чого чиновник, на якому лежав цей обов’язок, повторював королівські слова гучно й чітко. Жан-Батіст помітив, що Гаджі Алі упродовж аудієнції вже не тлумачив: повторювати офіційні промови арабською мав абіссінський драгоман, який стояв праворуч від «вуст короля». Аудієнція була доволі короткою. Негус підтвердив власну волю вислухати поради цих чужинців стосовно хвороби, на яку він страждав, і стосовно якої не було їм відкрито жодних подробиць. Понсе передав у «праву руку» самодержця листа до нього від Паші Єгипту. Король королів сказав, що він дуже радий привітанню від цього принца, з яким він веде торгівлю і котрий дозволяє йому приймати від Патріарха Олександрійського абуну, від якого залежить абіссінська церква.

У дуже короткому, але дуже хвальному листі Паші, який прочитав драгоман, була згадка про лікарські здібності Понсе. А за метра Жюремі, про якого не згадувалося, поручився сам Жан-Батіст. Протестант передав іншому чиновнику дарунок для Короля. Як приватним особам, аптекарям не годилося робити надто розкішні дарунки. За порадою Гаджі Алі вони обрали коробку з лезом для гоління з інкрустованою ручкою зі слонової кістки та килим-гобелен розміром близько метр на півтора метра, який представляв сцену полювання на оленя. Обидва дарунки в мить зникли за альковом.

Негус просто відпустив їх без жодної подяки. Він сказав, що завтра чекатиме їхніх приписів. Рас Іоан, наблизившись до трону, додав з погрозливим виглядом, що ліки будуть випробувані спочатку на трьох рабах, потім на двох чиновниках, а лише тоді — на Негусі. Будь яке відхилення на одному з цих етапів матиме для чужинців найтяжчі наслідки. Нарешті він заявив, що вони вільні пересуватися містом та країною. Вони могли розмовляти з ким завгодно, але якщо з їх вуст зірветься хоч одне слово, схоже на проповідь католицької віри, до них застосують відповідне покарання.

Вони знову пали ниць і з тремтінням та в поту, немов ті злодії перед покаранням, лишили залу.

Вони повернулися до мусульманського друга Гаджі Алі, але ще до того, як вони там з’явилися, до них прибув пішки дуже просто одягнений вісник, який передав двом чужинцям наказ зібрати речі, нав’ючити їх на мулів та рухатися за ним. Збиралися вони недовго, бо Гаджі Алі покрав у них майже все. Вкинули в торбину рештки того, що мали — лахміття, яке залишилося від європейської одежі, книжки, котрих мавр не читав, валізку з ліками та, звісно, свої шпаги, загорнуті в полотнину. Вісник привів їх у кам’яний будинок, який примикав до муру палацу з боку, протилежного тому, з якого вони нещодавно вийшли. Мабуть, він слугував спочатку приміщенням для стражників. Туди заходили через вузький коридор, який закінчувався сходами. Вони піднялися ними услід за вісником, який відчинив великий замок на товстих дверях. Він завів їх до невеликої кімнати, яка освітлювалася крізь велике вікно, до якого сонце зазирало з самого ранку. Меблі складалися з двох ліжок, сплетених зі шкіряних ремінців, двох табуретів, вирізаних