Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

Понсе та його друга найбільше за все цікавило призначення великого ключа, на який зачинялися двері. Чи віддадуть їм його, і в такому разі вони будуть почуватися, як удома? А може, його віддадуть комусь іншому, і це означатиме, що вони будуть в’язнями? Вісник залишив його у дверях. Оскільки він не говорив арабською, більше вони нічого не дізналися.

Залишившись самі, вони впали кожний на своє ліжко та довго мовчки й нерухомо лежали.

— Тобі не здається, що ми схожі на Йону в череві кита, —  сказав нарешті метр Жюремі, — без жодної надії на те, щоб вийти звідти?

— На все свій час, — промовив Жан-Батіст, розтягнувшись на ліжку. — Ми здолали кілька перепон, почекаємо інших. Цього вечора приготуємо для самодержця мазі, бо Гаджі Алі поручився, що він страждає приблизно на ту саму хворобу, що в нього. А там побачимо.

Відтак він глибоко заснув, а метр Жюремі залюбки вдався до його прикладу.

Їх розбудив тихий стук у двері. Було вже не так світло, знадвору заходила до них синя тінь. Стояв пізній вечір. Той, хто зайшов до їх кімнати, виявився молодим хлопцем років двадцяти, невисоким на зріст та дуже струнким. Його обличчя було спотворене рубцями від віспи; хвороба потовщила його шкіру та округлила його риси, особливо ніс, котрий став тепер коротким, але круглим, немов картоплина. Поряд з цим, чорні очі горіли в нього розумом та веселістю, рот посміхався, рухався він легко та хутко. Через це та чорне, ледве кучеряве волосся його можна було б прийняти за нещасливого брата Жана-Батіста.

— Мене звуть Деметріос, — сказав він арабською.

Було дуже помітно, що ця мова є для нього іноземною. Він похвалився їм, що знає також грецьку, яка була йому рідною, але вони її не знали, та італійську, яку обидва франки вивчили у Венеції. Отже, вони продовжили розмову цією мовою.

Деметріос представився як особистий служник Імператора. Гаджі Алі, який мав багато справ, не міг далі залишатися при них, тоді, як він міг бути поруч так часто, як вони хотіли б. Якби йшлося про когось іншого, ці слова означали б, що він буде їх новим сторожем. Але молодик мав такий веселий, такий люб’язний вигляд, що вони сприйняли цю заяву без жодної недовіри та навіть з деяким задоволенням.

— Бажаєте вийти в місто? Я можу відвести вас повечеряти або наказати, щоб їжу принесли вам сюди.

Було ще рано і вони майже не бачили столиці, а тому охоче погодилися піти за своїм провідником.

Пішли пішки. Поруч з ними більше не було мавроподібного силуету Гаджі Алі. Усі троє були одягнені в однакові бавовняні тканини. Це давало їм приємну ілюзію, що вони не є чужинцями, а натомість вільно ходять серед людей, схожих на них. Деметріос, посміхаючись, як і раніше, витягнув їх з цього щасливого стану:

— Поки я з вами, вам нічого боятися, — сказав він. — Священики не наважаться вас убити.

Після цих слів чужинці почали дивитися з підозрінням на кожного перехожого. Зовні всі абіссінці удавали байдужість. Коли вони бачили їх, то не відводили очей, але й не розглядали чужинців. Можна було б присягнутися, що вони їх не помічали.

Час од часу провулки, якими вони йшли, розширювалися, або перетиналися з пожвавленими широкими вулицями. Одну з них займала довга процесія, якій їм довелося дати дорогу. То був кортеж священиків, одягнених у ясно-червоні тоги та високі ковпаки, вишивані золотом. Священики несли в руках довгі жердини з ажурними хрестами на верхівках, тонкі візерунки яких складалися з безлічі хрестоподібних переплетінь, котрі поєднувалися проміж собою. Можна було б сказати, що метал викристалізувався, немов іній, навколо найпростішої форми. За ними крокували вояки зі списами, чорними щитами та кривими шаблями на боках. Деякі вояки носили на руці кілька вузьких стрічок з ясно-червоної тканини. Деметріос пояснив їм що то була почесна відзнака і що кожна зі стрічок символізує смерть ворога. Серед цих мовчазних та суворих вояків рухався предмет, якому явно була присвячена процесія. Кремезний абіссінець, який був на голову вищий за інших, ніс, немов древко прапора, високу тичину, на кінці якої впоперек була прибита дерев'яна планка. На цій вішалці хиталося щось схоже на жакет з двома рукавами та двома роздертими, нерівними полами, з темної шовкової матерії — так виглядають спаплюжені багаті речі, які інколи носять жебраки. З цієї дивної реліквії капав рожевий сік.

— Я уявляю, як ви цим обурені, — подивився на них зі своєю звичною теплотою Деметріос.

— Можна подумати… — промовив метр Жюремі, від жаху широко відкривши очі, — що це шкіра.

— Треба розуміти закони цієї країни в усіх їхніх тонкощах, — сказав Деметріос. — Тут існують різні види покарань. Те, що ви бачите, є, безсумнівно, досить рідким. Бо воно карає злочин, який насправді є таким. Закон вимагає, щоб зрадникам, якщо вони є ворогами, виколювали очі.

— Ми бачили.

— Так. Але тільки, коли йдеться про друзів, про людей з нашого табору, себто з нашої власної родини… покарання полягає в тому, щоб здерти з них живими шкіру.

Почувши ці слова, Жан-Батіст з супутником підвели очі на огидну оболонку, що розхитувалася на вітрі, та відвернулися з нудотою. Процесія завершувалася групою жінок та дітей з усмішками на вустах, котрі мовчки плескали в долоні.

Троє чоловіків продовжували йти своїм шляхом. Деметріос розумів, що чужинці глибоко вражені, побаченим.

— Не переймайтеся, — сказав він їм. — Ви прибули під час завершення вдалого походу. Полонених покарано, зрадників викрито, сміливих винагороджено. Але життя не завжди є таким бурхливим.

— Нам дуже приємно це чути, — промовив метр Жюремі. — Адже, коли отак проноситимуть наші шкіри, ми будемо втішатися тим, що даруємо народові рідкісну розвагу.

— Ваші шкіри ніколи отак не проноситимуть! — сказав Деметріос, вибухнувши веселим сміхом. — Це аж ніяк не можливо.

— А якщо наші ліки не допоможуть?

— Нічого подібного з вами не відбуватиметься. Ви гості Імператора.

— Хіба єзуїти не були такими? — сказав метр Жюремі.

— Пробачте, — Деметріос підняв палець угору. — Наскільки мені відомо, з єзуїтів шкіри не здирали. До них застосували відповідне покарання.

— Тобто?

— Тобто їх закидали камінням. Зараз ви побачите, коли будемо сходити. На одному майдані є дві купи каміння. Останні покарані єзуїти ще й досі там. Торкатися каміння заборонено.

— Отже, нам погрожує смерть під камінням, — сказав Понсе, який в розмові з хлопцем такої щирої зовнішності дозволив собі приятельський тон.

— Ні, ні, вам ніщо не погрожує, — сказав Деметріос і взяв їх під руки, так, що вони пішли поруч із