Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чи є в тих краях землі, над якими той, котрий вважає себе головою всіх християн, не має влади?
Жан-Батіст упізнав роботу єзуїтів, які п'ятдесят років тому прославляли тут всевладність папи над заходом.
— Хай буде відомо Вашій Ясновельможності, що таких є чимало. Папа вважає, що керує душами. Він ніяк не керує країнами. На щастя, королі, як наш, дарують своє покровительство усяким підданим, враховуючи тих, що, як от ми, не визнають авторитету папи.
Можливо, так на них подіяло нещодавнє видовище страчених, але, в усякому разі, метру Жюремі, який добре розумів крайню небезпечність цієї розмови, постійно хотілося протерти очі.
— Отже, ви не вірите в Христа? — спитав раптом інший чоловік, високий старий у круглому червоному капелюсі на голові, що тримався ліворуч раса.
— Ми віримо в Нього та шануємо Його слова, — сказав Жан-Батіст. — Але ми робимо це у свій спосіб, який відрізняється від того, який запровадив папа. І відрізняється так сильно, що він ставиться до нашої доктрини таким саме негативним чином, як і до вашої, і суворо нас засуджує.
Товариство помітно захвилювалося. Не втрачаючи свого величного спокою, вельможі почали переглядатися. Почувся навіть шепіт.
— Ви є священиками? — спитав той самий старий.
— Зовсім ні.
— Однак, здається, ви стверджуєте, що вмієте лікувати.
— Ми стверджуємо лише, що можемо приносити користь собі подібним, використовуючи якомога повніше всі якості рослин та тварин, котрих Господь розповсюдив на землі у день творіння.
— Тобто ви думаєте, можна лікувати без молитви?
— Молитви прикликають чудеса, а ми чудес не робимо.
— Ви не вірите в чудеса?
Жан-Батіст дуже хотів повторити ту відповідь, яку дав колись єзуїтові, але схилився на користь обережності.
— Ми віримо в чудеса, про які говориться в Святому Письмі та які створив Син Божий. Інших ми не знаємо.
— Однак, їх створювали також і святі, — сказав рас.
— Можливо, — відповів йому Жан-Батіст, — наша віра простирається до цієї межі. Ми певні в усьому, про що говорив Христос, і про що записано в Євангеліях. Але ми не можемо наважитися на подібну безумовну згоду, коли йдеться про слова простих смертних. Ми не віримо, наприклад, що один святий навернув самого диявола, ані в те, що хворий та голодний чернець міг силою своєї молитви змусити смажених перепелиць попадати просто у власну тарілку.
Ці два приклади Жан-Батіст запозичив у отця де Бревдана, про які той, у свою чергу, довідався в єзуїтів, яких було вигнано з Абіссінії. Історії цього святого-приборкувача Люципера та монаха-здобувача перепелиць становили, здавалося, суперечне питання в середині самого коптського духовенства. Цього разу товариство розходилося не на жарт. Здавалося, Жан-Батіст викликав серед присутніх жорстокі сперечання. Рас закликав до порядку. Усі заспокоїлися. Тоді з гурту вельмож виступила низенька людина. Вона була вдягнена в шафрановий одяг ченця. Її витрішкуваті очі ледве бачили, і вона, здавалося, дивилася, немов крізь туман:
— Скільки природ у Христі? — промовив він високим голосом.
Це було головне питання, те саме, з приводу якого так довго сперечалися єзуїти, питання, через яке дванадцять століть тому розділилися церкви, теологічна суперечка, яку майже неможливо було розв’язати. Як не дивно, подорожні не подумали про нього, немов воно було і так уже зрозумілим, або надто делікатним, щоб хтось міг поставити його з такою грубою прямотою. Метр Жюремі подивився на Понсе, на обличчі якого з’являвся вираз глибокого здивування.
Розділ 10
— Скільки природ у Христі? — повторив ченець.
У залі повисла важка тиша. Усі погляди зосередилися на Жані-Батісті, який лишався нерухомим. Потім він раптом заговорив так, ніби до нього прийшло натхнення:
— Скільки природ у Христі? Але ж це я, отче, мав би задати вам це питання!
Він дав Гаджі Алі час витлумачити, а потім продовжив:
— Кожний має говорити про те, що добре знає. Я є лікарем, мій друг уміє готувати ліки. Єдиною іншою річчю, на якій ми знаємося, є вміння володіти цими клинками, які ми в себе вдома носимо на боці та звемо шпагами. Спитайте нас, отче, про будь що, стосовне рослин або зброї, і ми вам відповімо. Але питання, яке ви нам зробили, швидше підходить для теолога, яким, безсумнівно, ви є. Ми готові вислухати вашу думку.
Жан-Батіст завершив свою відповідь шанобливим реверансом. У своїй білій тозі, з рукою на серці, з непереможною щирістю дивився він на раса та з ним присутніх.
Насправді ж відчував найсильніші муки, немов ішов вузенькою стежкою по гострому хребту між двох прірв. Його серце божевільно калатало; по спині котився холодний піт. Але він примушував себе не видавати власних почуттів.
За його поясненнями наступила довга тиша. Чулися лише зі двору, немов хор стогнань, скарги жіночих та чоловічих голосів.
— Приготуйтеся до зустрічі з Королем королів, — сказав нарешті урочистим голосом рас Іоанн. — Оскільки ви збираєтеся його зцілити, і оскільки Його величність був таким добрим, щоб дати згоду підкоритися вашим приписам, вам буде дозволено його лицезріти. Однак, я сповіщаю вам, що наш Імператор не може безпосередньо увійти в стосунки з будь-ким, а з чужинцями — і поготів. Ви не зможете ні доторкнутися до нього, ні наблизитися, єдине, що є для вас можливим, це бачити його та чути людину, вустами якої він говорить.
— Але це неможливо, — вигукнув Жан-Батіст. — Як же ми будемо…
Рас підняв руку в знак того, щоб він замовк.
— Це буде так і лише так. Маєте ви чи ні владу зцілити його?
Жан-Батіст був розчарований умовами, в яких його поставили, не стільки через лікування монарха — бо Гаджі Алі вже трохи пролив світло на якість його хвороби — скільки через своє завдання: як же тепер передати Імператорові повідомлення?
Рас говорив тоном, який не терпів заперечень. Вельможі пішли з зали, і вони залишилися втрьох чекати королівської аудієнції.
— Ти не казав нам про ці подробиці, — з серцем сказав Жан-Батіст Гаджі Алі. — Ми не зможемо говорити з Королем?
— На людях він недоступний, — промовив караванник. — Такий закон: він навіть не має права торкатися ногою землі. Він під’їжджає до свого трону на мулі та не стає на землю до тих пір, поки не доїде до килима, який розстилають перед його сидінням. Оскільки мул також ступає на килим, то посеред персидських візерунків часто залишається його послід. Але ж то нічого, усі до цього звикли. Вам ще повезло, бо тут відбулися зміни. Раніше самодержця взагалі не можна було бачити. Дід цього Імператора з’являвся перед людьми лише одного разу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.
