Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

лишатиме цей світ, поділитися з нею цими дипломатичними красотами та дати їй зрозуміти всю велич генія батька.

— «Варто, таким чином, розібратися, — продовжував месьє Масе, — до яких пір інтереси Короля Франції співпадають у цій справі з інтересами католицизму. Коли очікувана амбасада повернеться, я проконсультуюся з Вашою Ясновельможністю, як краще поводитися надалі. Чи треба буде знову змішувати державні стосунки з релігійними, чи, у разі можливості дипломатичних, а тим більше торгових стосунків, матимемо діяти на користь лише Його Величності та в інтересах його держави?»

— Здається, все як належить, — ласкаво промовив месьє Майє. — Ми перечитаємо його ще одного разу після того, як ви внесете поправки, а потім можна буде відсилати.

Месьє Масе підвівся та пішов до тісної комірки, котра слугувала йому робочим кабінетом.

Консул, стоячи біля вікна трохи позаду завіси, з ніжністю дивився на доньку, яка збиралася, як звикли говорити всі в домі, йти «складати гербарій». Він милувався її граціозним силуетом, легкою ходою, серйознішим та менш дитячим виглядом.

— Треба поміркувати про її шлюб, — подумав він собі.

* * *

— Ця худобина зараз скине мене на землю!

Метр Жюремі тиснув усією своєю вагою на спину маленького коника, який з божевільними очима бився під ним. Гаджі Алі покликав раба, і той схопив тварину за повід.

— Не вистачало зараз розтягтися, — сказав Жан-Батіст, який обома руками вчепився у віжки та з усіх сил намагався втримати коня.

Вони щойно лишили квартал маврів та переходили через струмок, який відокремлював їх від самого міста. Їх обличчя вже не приховували мусульманські каптури, і кожному стало видно, що вони є білими. Однак юрба, яка рухалася вулицями міста, була байдужою і не проявляла жодної цікавості. На те існувало багато причин: головне — засмагла під пустельним сонцем шкіра двох франків робила їх дуже схожими на абіссінських християн, котрі не такі вже й темношкірі. Окрім того, присутність у Гондарі десятків чужинців призвичаїла його мешканців до їхніх облич. Більшість з них були греки, вірмени та навіть південні слов’яни, що користувалися покровительством Імператора, бо втекли від османського ярма. Нарешті, і це подорожні мали зрозуміти лише згодом, абіссінці ненавиділи всілякі прояви почуттів, і завжди прагнули приховати свої справжні думки. Як би там не було, не здогадуючись про все це, друзі їхали вулицями із солодким відчуттям, що вони є своїми в цій казковій країні, про яку так довго мріяли. Метр Жюремі зі своєю жорсткою сивуватою бородою, яка надавала йому вигляду мудреця, та Жан-Батіст, котрий через своє кучеряве та чорне волосся, засмагу та гордовиту поставу був схожим на юного шляхтича, гарцювали поруч, повні неясної тривоги і щастя.

Коли вони на своїх конях під’їжджали до палацу, білі силуети розступалися, щоб дати їм дорогу. І чоловіки, й жінки одягалися в бавовняні тканини, які вони просто огортали навколо своїх струнких тіл. Завдяки тонким рисам, великим очам у формі мигдалю, суворою виправкою, майже усі вони мали зухвалий та шляхетний вигляд. Проміж них дуже легко було відрізнити рабів, уродженців підкорених країн — чорніших, зігнутих від природи чи під тягарем власної ноші, — які голосно гомоніли в юрбі.

Окрім того місто переповнювали озброєні вояки, які ходили зі списами та шкіряними щитами, та полонені під час останнього походу. Проїжджаючи повз рівне місце, вкрите травою, яке явно служило полем для маневрів або місцем зборів, метр Жюремі гукнув, обернувшись до Жа-на-Батіста:

— Ось пояснення тому, ЩО ми чули позавчора.

На майдані скиглило двадцятеро вояків шангала, яких щойно переміг Негус. Деякі сиділи на великих каменях, інші стояли та простягали перед собою руки. П’ятеро чи шестеро лежали на землі, затуливши руками голови. Усі мали на чорних обличчях, натомість очей, червоні криваві плями.

— Покарання зрадників, — сказав Гаджі Алі.

Полонені переможною армією бунтівні ватажки втратили очі за вироком суду. Його виконали два дні тому. Крики болю чулися в усьому місті, і навіть у будинку, де чекали подорожні.

Вони поїхали далі в напрямку палацу. Жан-Батіст, який не припиняв обертатися в бік жахливого видовища, помітив, що юрба удавала, нібито їй немає жодного діла до цих мучеників. Якщо один з них, у темряві, куди він був занурений, робив навпомацки крок у бік абіссінця та ставав у нього на шляху, той мовчки обходив його, та здавався при цьому не більше схвильованим, ніж якби йому довелося перескочити через канаву, або пропустити попереду себе приблудну тварину.

Палац виявився майже непомітним серед тимчасових будівель та наметів, які його оточували та спиралися на його стіни. Це була міцна споруда з тесаного каменю, навколо якої розташовувалися чотирикутні вежі з овальними банями. Присутність Гаджі Алі дозволила подорожнім пройти у високі ворота, нічого не пояснюючи вартовим. Вони спішилися, віддали коней стражникові та пішли темним коридором. Після недовгого очікування у крижаному передпокої, де пахло холодним каменем, їх запросили до аудієнц-зали, яка двома високими вікнами виходила у двір. Їх чекали, стоячи уздовж стін, десятеро осіб. Гаджі Алі зробив глибокий уклін, який точно повторили його супутники.

Одна особа відділилася від загальної групи: цей чоловік перебував серед інших, але стояв трохи попереду, на ньому був вишиваний золотом плащ і ланцюг на шиї з того ж металу. Він мав кругле обличчя, коротке густе кучеряве волосся, дуже високий лоб та коротеньку борідку. Зростом був нижчим за метра Жюремі, але мав приблизно такий же вік. Він голосно звернувся до них.

— Він питає, — розтлумачив Гаджі Алі, — чи є ви франками.

— А ким є він сам? — спитав у драгомана Жан-Батіст перед тим, як відповідати.

— Рас Іоанн, головний інтендант королівства, найвпливовіша після Імператора людина.

— Якщо під франками ви розумієте католиків, то ні, Ваша Ясновельможносте, ми не є франками. Ми є підданими великого Короля Людовика XIV, але не первосвященика римської церкви.

Упродовж довгого очікування Жан-Батіст та метр Жюремі добре продумали свої відповіді на питання, які можна було легко передбачити. Оскільки отця де Бревдана з ними вже не було і він більше не міг ображатися, вони вирішили триматися з католицькою релігією досить вільно, і навіть заявити про себе, як про її ворогів, щоб показати свою відмінність від єзуїтів.

— Де знаходиться країна, з якої ви прибули? — спитав рас після недовгого мовчання, бо перша ж відповідь чужинців, що її витлумачив Гаджі Алі, дещо вибила його з сідла.

— Далеко за Сенааром та за Єгиптом, Ваша Ясновельможносте, на тому боці великого моря.

Жан-Батіст знав, що для абіссінців географія обмежувалася цими двома країнами. Їм було відомо про існування інших народів, вони чули про