Абір Мукерджі - Дим і попіл, Абір Мукерджі

Він дістався дверей і легенько їх штовхнув. Дерев’яні панелі стукнули по рамі. Я переліз через карниз і рушив у тому ж напрямку.

— Марно,— сказав сержант.— Вони замкнені.

— Доведеться шукати інший спосіб зайти.

Наблизившись до краю даху, я поглянув униз. Ліворуч одним поверхом нижче був балкон. На вигляд порожній, вікна за ним темні. Посередині видно двері. Я помахав Не Здавайся.

— Бачите той балкон? — запитав я.— Вам туди.

Він із сумнівом витріщився на мене.

— Я вас опущу, а ви посмикайте ті двері. Сподіваюся, що коли люди Каллаґана закінчили обшукувати поверх, їм забракло розуму зачинити двері, що ведуть на балкон. Якщо вони не замкнені, ви увійдете всередину, підніметеся сходами вгору і впустите мене.

— А якщо замкнені?

— Тоді я перед вами вибачусь. Уперед.

Я схопив його за руки і опустив за край стіни. Ноги сержанта шкрябнули, шукаючи опори на гладенькому цементі, нарешті він завис над балконом. Я розтиснув пальці, і він упав на підлогу. Десь неподалік гавкнув собака. Не Здавайся завмер, і я затамував подих. Але все затихло, і я зітхнув із полегшенням. Сержант на балконі дістався дверей і повернув ручку. Я почув клацання, тоді приглушений скрип, і раптом Не Здавайся висунув голову з-під карниза, широко усміхаючись, і помахав мені рукою.

— Ідіть далі,— прошепотів я.

Він знову зник, а я повернувся до дверей посеред даху і став чекати. Невдовзі почув його кроки кам’яними сходами, тоді скрегіт — він витягував дерев’яний засув, що тримав двері замкненими. Я обережно натиснув, і двері розчахнулися.

— Схоже, тут нікого немає,— завважив Не Здавайся, коли ми спускалися сходами на верхній поверх будинку.

Я на мить зупинився, щоб зорієнтуватись.

— Сюди!

Ми пройшли коридором, спустилися на два прольоти в підвал. Повітря тут було холодним, але пронизане явним запахом гниття. Я провів Не Здавайся до покійницької і відчинив двері. Тут запах був сильнішим. Діставши з кишені сірникову коробку, я витяг один і чиркнув. Замерехтів вогник, і я пройшов до шухляд уздовж стіни, відчинив ту, де лежало тіло китайця. Знову на мене дивилося те ж спотворене обличчя без очей. Сірник догорів, кімната знову поринула в темряву.

Я витяг новий, запалив.

— Ось,— передав сірник Не Здавайся.— Дивіться.

Доки він оглядав тіло, я витяг дві сигарети і, чиркнувши черговим сірником, запалив їх, передав одну Не Здавайся.

— Тепер мені вірите?

Сержант повільно кивнув.

— Йому явно бракує очей.

— Подивіться нижче і побачите дві колоті рани на грудях.

Я затягнувся. Дим маскував сморід.

— І ще, погляньте.— Не Здавайся вказав на ліву руку жертви: — У нього немає пальця.

Я перевів очі на руку. Сержант має рацію. Цю деталь я упустив. Рана була свіжою, і можна припустити, що палець відрізали саме тоді, що й нанесли інші рани. Це нагадало мені про зламаний палець Рут Фернандес.

— Який у цьому сенс? — замислився він.

— Може, катували? — сказав я.— Можливо, убивця потребував інформації? Хотів змусити їх заговорити. Хай там що, а ви це добре підмітили. Я не мусив упускати такої деталі.

— Іще одне,— додав Не Здавайся за моєю спиною.— Цей чоловік не китаєць.

— Що?

— Цей труп,— пояснив Не Здавайся.— Гадаю, він індус.

Сірник догорів, і він кинув його на підлогу. Я збирався запалити інший, але він зупинив мене, сам поліз до кишені й дістав запальничку.

Видобув вогник і підкликав мене.

— Дивіться,— сказав він.— Я розумію, чому ви вирішили, що жертва — китаєць. Через форму очниць і вилиць, але погляньте на ніс та бліду шкіру. Цей чоловік ассамець або непалець, а може, бірманець.

Я уважно вдивився у спотворений труп. Можливо, Не Здавайся має рацію. Все одно не дуже бачу цю різницю: мозок мій працює не на повну силу, але в таких справах я довіряю сержанту. У будь-якому разі, коли я вперше побачив тіло, перебував під впливом опію. Кого, як не китайця, очікуєш побачити в опійному притоні, тож я і вирішив, що це і є його національність. Коли пізніше я знайшов його в цій кімнаті, було темно і я не дуже придивлявся. Переді мною був лише труп без очей.

Не Здавайся поруч зі мною так і впився очима в голову мерця. На обличчі сержанта застигла відома мені зацікавлена міна. Та, що означала, що мозок його працює дуже швидко.

Раптом він підняв погляд і усміхнувся.

— Що таке? — поцікавився я.

— Шрам на його обличчі! Я уже такий бачив! — Де?

— На світлині, що ми вкрали з кабінету Данлопа.