Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало

8 (3)

Мелана прийшла до тями від того, що хтось лив їй на голову воду. Проморгавшись і стерши краплі з лиця, вона здивовано подивилася на Айдека, що стояв над нею зі глечиком у руці. Перебували вони в якомусь приміщенні пропахлому цибулею і кашею, що підгоріла. Правда, зараз Мелану і воно влаштовувало. Сидіти під стіною на дерев'яній підлозі в будь-якому разі краще, ніж валятися в канаві біля стіни будинку, обличчям у яку вона влетіла, якщо вірити пам'яті.

— Де? — коротко спитав Айдек.

Мелана моргнула, зосередилася і, нарешті, зрозуміла, що він має на увазі.

— Де душечка Юміл? Хіба ви не вистежили?

— Це були не вони, — похмуро сказав Айдек.

— Що? — не повірила своїм вухам Мелана. — Не ваші пірати-артефактовласники?

— Так. Я йшов за ними. І вони теж встигли тільки до того моменту, коли тебе викинули з екіпажу, кучера з козел і погнали коней вулицею. Ні я, ні вони не змогли б його наздогнати надто далеко. А Барк цю вулицю не сторожив, їхній корабель у другому порту і…

— Та розумію я, розумію, — пробурмотіла Мелана, обмацуючи опухлу вилицю. — Прокляття. Наші не проговорились би. Отже, проговорились прокляті пірати. Встигли, щоб їхній морський змій зжер разом із кораблем. Говорила ж я йому, що це дуже погана ідея. Але ні, цьому йолопу захотілося пограти в наживку. Раптом захочуть обміняти на своє майно.

— Дівчину теж забрали, — порадував Айдек, і Мелана не зрозуміла навіть, що за дівчину.

Потім озирнулася і побажала морському змію подавитися душечкою Юмілом.

— Треба було її з Марком залишити, він би її довів у цілості та безпеці, — пробурмотіла, висловивши всесвіту загалом і капітану Велівері зокрема всі свої претензії.

— Це добре, — задумливо промовив Айдек і почав неквапливо пити воду з глека.

— Що добре? — спитала Мелана, коли він перестав пити, все одно раніше б відповідати не став. Айдек взагалі ґрунтовна людина і все робить з почуттям, толком і розстановкою.

— Добре, що її не викинули, як тебе. Значить, вона їм потрібна. А якщо потрібна, то це або замовники перевезення пластин, що малоймовірно. Яка їм справа до якоїсь юної чарівниці, якою вирішив ризикнути партнер? Або це той самий партнер, у сенсі борці з тиранією нашого імператора. І це, напевно, саме вони. А де вони, ми знаємо.

Мелана тихенько побажала морському змію зжерти ще й борців, разом із імператором, і спробувала підвестися. Коліно по-звірячому боліло і не хотіло гнутися. У долоні пульсував біль. Зате голова прийшла до ладу.

— Айдек, допоможи мені, — коротко наказала дівчина. — Ідемо на корабель, вип'ю зміцнюючого і ліпитиму птаха. Треба терміново зв'язатися з однією людиною. Сподіваюся, Юміл здогадається не ризикувати та зняти блоки.

— Він не стане, — сказав Айдек.

— Що?

— Він не ризикуватиме так. Там можуть бути маги і вони зрозуміють, що щось не так. А захисту та маскування у нього немає, він не в тому стані, щоб ще й захист із маскуванням носити.

Мелана знову вилаялася і, невдало спершись на ногу, ледь не впала. Айдек вчасно підхопив під лікоть, а потім, незважаючи на протести, підняв на руки і поніс до виходу. Так він і ніс її всю дорогу до порту, відмовившись наймати екіпажі, на які нападають усі, кому не ліньки, і стверджуючи, що Мелана худа і нетяжка дівчина, а таких носити — суцільне задоволення.

***

Прийшовши до тями, Ліїн не зрозуміла, де знаходиться, і не відразу змогла згадати, що сталося. Тому деякий час просто лежала, не рухаючись, і дивилася на стелю, що облупилася. Потім поступово почала думати, хоча голова поболювала, а в роті пересохло.

Ліїн не зв'язали, вікно відчинене навстіж, і звідти вітер доносив запах якихось квітів. У кімнаті досить запорошено, і її просочив запах старості та занедбаності, який навіть квіти не перебивали. Зате білизна на ліжку свіжа.

Зітхнувши, Ліїн піднялася на лікті і помітила, що поруч із ліжком стоїть низенька тумбочка, на яку хтось добрий поставив глечик із водою. Мабуть, знав, як «добре» почуваються жертви того порошку. Щоправда, спокійно попити Ліїн не дали — двері відчинилися, і в кімнату буквально вкотився життєрадісний Хашен із рукою на перев'язі.

Побачивши Ліїн, що сидить на ліжку, Хашен засяяв, замахав здоровою рукою, а потім почав нести якусь нісенітницю про те, як же він радий, як непокоївся і як шкодував. Головний біль від його криків став сильніше, і Ліїн ледь утрималася від того, щоб запустити в мерзенного мужика глечиком. Щоправда, були шанси, що після цього більше ніхто води їй не принесе, а кудись йти Ліїн поки що була не в змозі. Та й не дуже розуміла, в якому статусі тут, де б воно не було, знаходиться. Вона сама б поставилася з підозрою до соратниці, котра несподівано повернулась. Особливо якби вона зникла за загадкових обставин.

Хашен же продовжував сяяти і нести нісенітницю. Голова боліла все сильніше, а потім узагалі почало нудити. Тож Ліїн не витримала, лягла і накрилася ковдрою з головою. Завгосп цей натяк зрозумів правильно, нарешті замовк і пішов з вибаченнями і обіцянками надіслати лікаря.

Лікаря Ліїн, щоправда, так і не дочекалася. Просто заснула. А коли прокинулася, поруч із ліжком, просто на підлозі сидів Валад. Сидів спиною до Ліїн, відкинувши голову назад і спираючись потилицею на ліжко. І очі в нього були заплющені, наче спав.

— Валад, — тихенько покликала Ліїн, почуваючись дуже дивно.

Він смикнувся, різко обернувся і посміхнувся, широко й щиро, саме тією усмішкою, що Ліїн завжди  подобалася.

— Тихо, — прошепотів він, прикладаючи для більшої зрозумілості палець до губ. — Я маю тобі дещо сказати. А під вікном може хтось підслуховувати.

Ліїн кивнула і присунулася ближче, скуйовдила волосся, а потім обняла його за плечі і тицьнулася підборіддям у світловолосу маківку.

— Не вір їм, — ще тихіше сказав Валад. — Нікуди ні з ким не ходи і намагайся триматися ближче до знайомих. І…

У двері постукали, а потім засмикали ручку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍